13.3

   Ще один погляд — і накази полетіли, мов удари.

   — Десять кіл. П’ятдесят віджимань. Стільки ж присідань. Далі подивимось.

   Я розвернулася й побігла. Професор ще роздав іншим вказівки й пустив їх по колу — мені назустріч.

   Так, ці перешкоди я пройду легко.

   Я ухилялася від будь-яких фізичних випадів студентів. Магія не застосовувалась. Хтось намагався збити мене з ніг, хтось — налякати своїм виглядом анімага. Справжня вакханалія.

Сольвейг бігла на шаленій швидкості й щоразу майже торкалась кігтями мого обличчя. «Сука» — що я ще могла сказати. Неймовірне бажання нанести мені травму.

   Коли я припинила бігти, вони не зупинилися. А я встигла і віджатися, і поприсідати, поки й вони не видихлися. Дякувати Алу — саме він мене так тренував. Закінчу заняття — розцілую його, щойно прийду до тями.

   Викладач, однак, вирішив, що цього замало, й надав мені додаткове навантаження. Серця в мене вже не було. Легень — теж.

   — Бачу, ви добре розігрілися. Тепер час магічних навантажень. Стаємо в пари.

   Погляд професора зупинився на мені.

   — Пані Еніфейр, як єдина представниця жіночої статі на моєму занятті, ви працюєте проти новенької.

   — Вибачте, але ж вона ще жодного разу не вивільняла магію фізично? — запитав Ал.

   Спроба була гарна, але — до одного місця. Я навіть не намагалася підіймати це питання.

Професор Красс осудливо глянув на некроманта.

   — Вона ж розумниця. Нехай викручується. Почали.

   — Ти сьогодні помреш, — прошепотіла дівчина.

   За мить вона перетворилася на величезну чорну кішку й пішла в атаку. На цьому етапі я могла лише ухилятися. Магічну петлю накинути не виходило.

   Варіантів було два. Перший — вимотати її, але мене не вистачить на фінальний закид, і я можу втратити контроль. Другий — потрібна кров як зв’язок.

   Я не хотіла поранень. Але інших варіантів не існувало. Або я доводжу свою спроможність, або сюди мене більше не допустять.

   Я вловила момент удару й підставила плече. Леді Грум залікує.

   Перша кров пролилася. Я впала на пісок.

Побачила, як Ал різко підскочив зі свого місця. Очі пантери зшаленіли, але вона все ж відволіклася на викладача, чекаючи дозволу на продовження. Мені вистачило цих секунд, щоб зв’язати себе з нею через краплі крові на її лапах.

   Коли вона розвернула до мене морду для останнього нападу — в ту саму мить почала відповзати, як злякане кошеня. Прикриваючись лапами, тремтіла.

   Я спокійно підвелася на ноги. В руках з’явився золотистий ланцюг, що тягнувся від її закривавленої лапи до шиї. Обернутися вона не могла — я її заблокувала.

   Я стискала ланцюг дедалі сильніше.

   — Я не хочу сьогодні бути у твоїй свідомості. Трохи втомилася, — підтягнула її ближче.

   Кошеня повзло до мене без бажання, але й без вибору.

   — І одна порада: мага розуму або вбивай одразу, або не грайся. Інакше він випалить тебе зсередини. І не пожаліє.

   Я відкинула її якнайдалі від себе. Вклала в ланцюг останні сили, щоб він якомога довше не зникав, але шию стискати припинила — інакше вона могла померти, поки я буду без свідомості.

   В очах потемніло. Я лише встигла простягнути руку до некроманта — і почала падати.

   Прийшла до тями в лазареті. Судячи зі світлих стін, поруч сидів Алар.

   — О, я знала, що ти мені допоможеш.

   — Я не встиг. Тебе професор Красс упіймав.

   — Швидкий… Він же далеко був.

   — Як зняти ланцюг зі студентки Еніфейр? — запитала леді Грум.

   — Як приємно чути ваш голос, — з полегшенням видихнула я. — Це означає, що зі мною все гаразд і я можу йти до себе в кімнату.

   — Не ігноруй моє питання. Я розумію, що ви, розумники, як і некроманти, мстиві, — а вже пошепки додала: — Але ж вона кішка.

   — Скільки я була без свідомості?

   — Десь пів години, — відповів хлопець, допомагаючи мені сісти на ліжку.

   — Ще приблизно стільки ж часу займе зникнення ланцюга. І краще, щоб поруч не було чоловіків. Я знищила все, що мені заважало. Її одяг — у тому числі.

   — Зрозуміла, — коротко відповіла леді Грум і вийшла з кімнати.

   — Ти молодець. Незважаючи на поранення. Професор сказав, що задоволений. І буде тебе навчати, — підбадьорливо усміхнувся Ал.

   — Дякую. Мені це зараз справді необхідно. Коли я можу йти до себе?

   — Та хоч зараз. Якщо добре почуваєшся.

   — Тоді пішли, — я підвелася з ліжка й одразу відчула, що сорочка для занять якась надто широка. З подивом подивилася на хлопця.

   — Твою розрізали. А куртка лишилась десь на полігоні, тож я запропонував свою. Вирішив, що це не стане проблемою.

   — А мене при тобі роздягали? — поцікавилась я.

   — На жаль, вигнали, — він сумно опустив плечі. Я усміхнулась.

   — То ти спеціально своїм тілом хотів похизуватися?

   — Яка ти здогадлива, — відповів Ал і розстібнув верхній ґудзик.

   — Мда… є на що подивитися, — я прикусила губу. — Коли переодягнуся у свої речі, твою сорочку випрати чи так віддати?

   Хлопець прикрив очі.

   — Ох, дограєшся ти в мене скоро до серйозних стосунків.

   — Ти перший почав. Краще допоможи встати, — попросила я.

   Він підставив плече й підтримав мене за талію.

   — Може, краще на руках тебе віднести?

   — Ага. І навіщо тягнути на другий поверх, якщо можна й одразу до тебе?

   — Гарна ідея… Я навіть не подумав про такий варіант, — усміхнувся він, допомагаючи мені взутися.

   — Я ж розумниця, — посміхнулась я, розминаючи плече.

   — Дивлюсь, ви вже в порядку? І розмови у вас… цікаві, — я завмерла, не очікуючи почути цей голос.

   Насилу підняла очі. У дверях стояв Грум, схрестивши руки на грудях. Очі — чорні, непробивні.

   — Ви ж у відрядженні… — тихо промовила я.

   — Дізнався, що трапилось, — відповів спокійно. — Вирішив перевірити, у якому ви стані. Як я розумію, є кому про вас подбати.