13.2

   — Проводимо до свідомості один одного, — відповіла леді Строн. — З тобою тепер буде легше. І твій рівень підніметься, і ми зможемо краще захиститися перед самим лордом Моїром.

   Після цих слів деякі студенти зблідли. Мені це зовсім не сподобалось.  

   — Після його втручання доведеться обережніше заглядати у вас, — промовила я, і мороз пробіг по шкірі. Усі закивали головами, погоджуючись зі мною.

   — А ти вже була у когось у голові? — запитав хлопець, що сидів найдалі від мене.

   Я придивилася: не поганий захист. Потім розвернулася до леді.

   — Про таке можна говорити? — спитала я.

   — Так, — посміхнулася Строн. — Це твоя магія. Ти можеш без проблем говорити, з ким вже працювала, а що саме робила — вирішувати тобі.

   — Ну тоді межа свідомості професора Строн, свідомість професора Грума, свідомість студента Франга, свідомість лорда Моїра… — почала перераховувати я, а у студентів очі розширилися від здивування.

   — А ще свідомість мага, якого всі вважали перегорівшим, — додала Строн, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

   — Це неможливо! — вигукнула дівчина з неймовірними фіолетовими очима.

   — Ти душа? — запитала я.

   — Так, — посміхнулася вона. — Водяна душа.

   — Неймовірно… У мене немає слів.

   Це справжня рідкість — коли стихія перетинається з ментальною магією. Я згадала додаткові кольори в Ала та Грума — можливо, теж варто буде розібрати це питання.

   Ще трохи поговорили, а потім усі зайнялися своїми справами: хтось підвищував рівень, хтось грубо відновлював свої кордони. Я хотіла втрутитися, але професор мені рукою дала знак не відволікатися від партнерки й сама підійшла до того студента.

Лая сіла навпроти мене.

   — Що мені робити? Як тебе провести?

   — Ніяк, — відповіла я.

   І в ту ж мить ми опинилися біля неймовірного білого озера. Навколо простягалася сяюча пустеля, невідомо наскільки далеко. Дівчина злякано обернулася. Я підійшла до озера і торкнулась води пальцями.

   — Сюди складно дістатися, — пошепки промовила вона.

   — Я не ходжу доріжками, спеціально відтвореними. Я йду одразу до межі свідомості.

   — І як від тебе захиститися? — Лая все ще не могла повірити, що я так легко дісталася цього місця.

   — Дай мені руку, — вона невпевнено простягла її мені. Озеро відгукнулося на її настрій, вкрившись незадоволеними брижами. Хвилі здійнялися й намагалися вкрити мене з головою.

   — Не поганий захист, — промовила я, оцінюючи її енергію. — Ти всю силу спрямовуєш на щільність води. До спогадів майже не добратися, хіба що підняти їх на поверхню.

   — І що треба зробити, щоб їх неможливо було дістати? — запитала вона.

   — Якщо я знайду рішення за тебе, від мене захисту не буде, а від лорда Моїра тим паче.

   — Зрозуміла… — Лая підійшла ближче до води й присіла на самий край. — Я вирішувала, з якої точки мої гості будуть мандрувати, тому й ставила пастки на шляху. Не думала, що маг розуму одразу дістається до межі.

   — Меж робити треба кілька, — підказала я. — Це моя маленька порада. Вже час.

   Я закрила очі, а ми сиділи одна навпроти одної. Інші спостерігали за нами.

   — Ну що скажете? — запитала професорка Строн.

   — Я вважаю, що знання про магів розуму дуже слабкі, — спокійно відповіла я, піднімаючись з підлоги.

   — Це не наша вина, — сказала леді.

   — А чия ж? — запитала я, не зовсім розуміючи.

   — Під час страшної десятилітньої війни згоріли всі бібліотеки, де були хоч якісь згадки чи дослідження про магів розуму, — відповіла дівчина з неймовірними фіолетовими очима.

   — А що сталося безпосередньо з магами розуму? — все ж таки треба буде історію перечитати.

   — Загинули. Лишився тільки лорд Моїр. Тоді він отримав серйозну травму голови після однієї битви, а нульові не вміли користуватися своїми здібностями, — відповіла Строн. — Я особисто виводила розумника на шлях життя.

   — Але ж такого не може бути… Уся країна без розумників?

   — Ну не зовсім. З’являються, але дуже рідко й слабкі, як ти, наприклад. — Професор глянула на годинник. — Уже час. Усі молодці, кожен знає, що робити. До наступного заняття.

   — На наступному занятті спробую пояснити принцип роботи розумника, — раптом сказала я.

   — Пречудово, — ледь посміхнулася леді, плескаючи мене по плечу. — Будеш черговою на занятті.

   — А мені за це зарплатню нарахують, чи зменшать оплату за навчання?

   — Подивимось, як піде, — відповіла леді і зникла. 

   Навколо мене зібралася вся група, і один із хлопців простягнув мені лист із прізвищами всіх одногрупників.

   — Це наша черга. З ким ти будеш працювати на наступних заняттях.

   — Добре. Але не дуже радійте, — усміхнулася я. — Краще підготуйтеся. Це сьогодні я стільки часу витратила, щоб розібратися з принципами. Далі працюватимемо швидше.

Усі погодилися й розбіглися хто куди — кожен на своє заняття. Лише кілька студентів-менталістів пішли разом зі мною на бойову магію. Міцні хлопці, зосереджені.

   Вони дорогою пояснили, що професор Красс — жорсткий, але справедливий. Скигліїв терпіти не може, а дівчат у нього мало: якщо не можеш — не лізь.

   Я уважно їх слухала й не до кінця розуміла, що саме робитиму на цих заняттях. Я ще ніколи не використовувала свою магію фізично. У вісні все виглядало легко… а як буде в реальності?

   Біля полігону стояв Ал. Щойно хлопці його побачили — швидко віддалилися й зникли, ніби їх і не було.

   — Ну і на що ти їх так налякав? — усміхнулася я. — Ми ж так мило спілкувалися.

   — Мила моя, — він схрестив руки на грудях, — мені не подобається, що в тебе з’являється все більше шанувальників.

   — Милий мій, — я нахилила голову, — це одногрупники. Чи ти мене… приревнував?

   — І ось це тобі подобається?