12.3

   — Я давно живу на території академії. Часто допомагав у різних ситуаціях.

   Він нахилився трохи ближче.

   — А ти хочеш жити в будиночку зі мною?

   Я легенько штовхнула його в плече.

   — Все ж таки я сумувала за тобою. І ти мені сьогодні настрій не зіпсуєш.

   Ми з ним посміялися. Я пояснила, що й сама була б не проти окремого житла — але не в ролі чиєїсь дружини. Просто в кімнаті я не відчуваю себе комфортно.

   На обіді ми зустрілися з друзями й обговорювали, як проведемо вечір.

   — З ким треба переспати, щоб із нікчеми в менталістки перейти? — мерзенний крик почувся за спиною.

   Я обернулася. Там стояла Ловіса з якимось хлопцем.

   — А ти тільки так і здатна чогось досягти? — не витримала я.

   Мабуть, із зіллям перебір. У вісні такої ситуації не було.

   — Та як ти смієш?! — скрикнула вона й зробила невпевнений крок до мене, раз у раз крадькома поглядаючи на Ала. — Треба звернутися до професорки Строн, хай перевірить тебе.

   — Заспокойся, красуне, — втрутився Ал. — Їй документи сам лорд Моїр підписав.

   — Прикрий рота, некроманте. Це моя дівчина, — заговорив незнайомий хлопець.

   А от Ловіса від слів Ала помітно зашарілася.

   — Ідіот, — розсміявся Ал. — Від того, що вона твоя дівчина, вона перестала бути красунею?

   «Красуня» прийшла до тями й уже грайливо подивилася на некроманта.

   — Тепер зрозуміло, хто нею користується. Не терпи такий бруд поруч із собою.

   Ал уже збирався піднятися, але я притримала його за руку — і він залишився сидіти.

   Не знаю, як я виглядала в той момент, але в її очах застиг жах, коли я, не відводячи погляду, повільно почала підводитися зі свого місця.

   — Ти впевнена, що для твого зламу мені потрібне чиєсь ліжко?

   — Студенти! Якщо є бажання з’ясовувати стосунки — для цього існує полігон! — жорсткий чоловічий голос прогримів на всю їдальню.

   Я обернулася. Біля нашого столика стояв незнайомий чоловік — високий, із неймовірними зеленими очима, схожими на зміїні. Скоріш за все, анімаг. Фізично розвинений — навіть занадто. Складається враження, що він більше покладається на силу й швидкість, ніж на магію.

   — Добрий день, маг розуму, — він дивився мені просто в очі без жодного натяку на страх чи відразу, як це зазвичай буває. — Я прийшов особисто на вас подивитися перед початком наших спільних занять. Професор Фрейром Красс, факультет анімагії. Я навчатиму вас бойовим прийомам.

   — Добрий день, професоре Красс, — спокійно відповіла я. — Приємно познайомитися. Я Руна Мелуш, маг розуму, другий рівень.

   Дівчина за спиною ойкнула, а професор кивнув головою на знак нашого знайомства.

   — Дивлюся, з контролем у вас поки не дуже. Працюватимемо над цим. І ви, пане Франг, уже давно мали б навчитися стримувати свою темряву.

   — Дякую, професоре Красс, за вашу пораду, але ж я вам казав — мені так подобається, — відповів Ал.

   Чоловік посміхнувся, кивнув нам і пішов у своїх справах.

   — Ох, непереливки тобі буде на його занятті, — мовила Ловіса, розвернулася й пішла.

   Я сіла на місце й звернулася до друзів:

   — Що він мав на увазі, говорячи про мій контроль?

   — Якби ти бачила свої очі, — із захопленням промовила Лін. — Вони неймовірні.

   — Я знаю, що вони світяться. А так не має бути?

   Ал подивився на мене своїми блакитними очима. Я відкрила рота. Він торкнувся пальцями мого підборіддя, неначе нагадуючи, що це непристойна поведінка для юної леді.

   — Мені подобається, що вони в мене чорні, — хлопець вказав пальцем на свої очі. — Але є колір від народження. І розумієш, коли навколишні бачать мої очі, вони одразу знають, хто я.

   — А я все дивувалася зміні кольору очей у професора Грума. Розумію, що це залежить від його здібностей, але чому такі постійні перепади? — задумливо промовила я й вирішила знову зосередити розмову на собі. — Тобто я зможу постійно ходити з сяйливими очима або, навпаки, ніяк себе не проявляти?

   — Так. Коли опануєш контроль, — відповів некромант. — А коли це ти бачила зміну кольору очей у професора? — подивився він загадково, з усмішкою.

   — Коли він намагався мене підбадьорити — очі були бурштинові. Але частіше він на мене сердиться, тож вони чорні, — спокійно відповіла я. Або збуджений… але це я нікому не скажу. — А в тебе дуже гарний колір очей.

   — Дякую, — усміхнувся він. — Хочеш, я завжди дивитимусь на тебе саме такими очима?

   — Як же я за вами сумувала! — вигукнула Лін, притискаючи долоні до почервонілих щік. — До речі, ти прочитала мої книжки?

   — Так. Дуже цікаві для загального розвитку, — я підморгнула їй.

   — Тепер і я хочу перечитати ваші книжки, — вклинився в розмову Івар.

   Ми з Лін переглянулися. Вона одразу зашарілася й опустила очі.

   — Тобі не сподобається, — розсміялася я. — Там багато тексту й зовсім немає картинок.

   Хлопці перезирнулися, а потім разом глянули на мене.

   — Що? У мене є старший брат, і він дуже погано ховав свої речі, — я знизала плечима.

   І ми всі разом розсміялися. Лише Лін червоніла за всіх.

   Увечері ми вийшли прогулятися — як завжди, багато сміху перед важким навчанням.

   — Ти якось змінилася… — в якийсь момент пошепки мовила подруга, поки хлопці спілкувалися про щось своє. — Закохалася?

   Я дуже здивувалася, але все ж зніяковіла.

   — Було б у кого закохуватися. Не мели дурниць, — усміхнулася я.

   Вона відповіла мені такою теплою, милою усмішкою, але до цієї теми більше не поверталася.

   А я все спостерігала за темним і не розуміла, чому мене до нього так не тягне. Адже ми з ним куди ближчі, наше спілкування вводить усіх в оману… але ж ні. Треба було втратити розум саме від іншого темного. Який тепер, мабуть, узагалі не зможе опинитися поруч.