12.1

   Ранок був неймовірний: жодного сновидіння, жодного переживання — ніч пройшла спокійно. Навіть згадуючи вчорашні події, я зовсім не засмутилася. Мені ж усе сподобалося. Навіть якщо це була своєрідна подяка — мені було приємно. Такий спектр емоцій… неймовірно. Я дуже давно нічого подібного не відчувала.

   От і вийшло, що вчора я сама собі навигадувала якихось стосунків — через це й було боляче.

   Після душу вдягнула повсякденні речі: зараз канікули, можна й не у формі. Треба було зайти на кухню й домовитися щодо мого харчування.

   Відчинила двері — і завмерла. На підлозі стояв вазон із маленькими білими трояндами. Вони були неймовірні. Я присіла перед ним і не могла надивитися на цю красу. Щойно торкнулася пелюсток пальцями — вони вмить змінили колір на золотавий. Серед бутонів я помітила записку й обережно дістала її.

   «Вибач мене, будь ласка, за неприпустиму поведінку.

   P.S.

   Навіть якщо не вибачиш — не викидай ці квіти. Їх за ніч створив Ханс і попросив передати тобі як знак вдячності. Вони змінюють колір відповідно до твоїх думок».

   Як зручно. І сам вибачається, і квіти — ніби не зовсім від нього. Поки я читала, рука машинально гралася з однією з квіток. Вона почорніла й почала виблискувати синім. Я різко озирнулася — нікого.

   Треба забирати квіти до кімнати, щоб ніхто не бачив, про кого я думаю.

   У кімнаті я знову торкнулася пелюсток, заплющила очі й згадала вранішній схід сонця. Коли відкрила очі — зраділа, як маленька дитина: всі квіти набули саме того кольору, який був у моїх спогадах. Дивовижно.

   Настрій і без того був чудовим, а тепер — просто пречудовим. Я побігла до чергового по кухні. Домовилася — за мною закріпили робоче місце. Пояснили, що готувати ходить мало хто, всі ліниві. З дев’ятої ранку й до десятої вечора я можу приходити й робити все, що забажаю. Головне — тримати місце в чистоті.

   Я швидко приготувала собі сніданок, поїла прямо на кухні, прибрала після себе й побігла далі у справах.

   Зайшла до нової кімнати в іншому гуртожитку. Запам’ятала розташування меблів, розчистила місце посередині. Потім повернулася до старої кімнати, зібрала речі, книги — все необхідне. Сіла перед ними й почала потроху переміщувати.

   Себе я ще не скоро зможу, а от речі — мене Ал уже навчив. Це дуже цікавий процес, хоч і не швидкий.

   Коли закінчила, без сил впала на підлогу й вирішила лежати так, доки хтось не прийде й не прибере моє тіло. Ніхто не прийшов. Я піднялася, ще раз перевірила все навколо, зачинила кімнату й попленталася до своїх нових хоромів.

   Мені ще в бібліотеці треба свій стіл перебрати, нову форму отримати й книжки почитати. Я озирнулася навколо — суцільний гармидер. Сил уже не було.

   Розгрібла ліжко й завалилася читати до вечора книгу Лін. Виявляється, у моєму житті деякі події не гірші, ніж у книжках. Цікаво, це можна сприймати як інструкцію на майбутнє?

   Я так захопилася читанням, що не помітила, як знову почала згадувати вчорашній вечір.

   Раптом у двері постукали. Я підстрибнула на ліжку. Квіти у вазоні — всі чорні. Я — червона. Нічого собі… фантазія розігралася. Підійшла до дверей.

   — Хто?

   — Це я, професорка Строн, — почула я голос леді й одразу заспокоїлася.

   Відчинила двері. Вона подивилася на мене з подивом, а потім — через мене — у кімнату.

   — Вибач, у тебе хтось є?

   Я здивовано похитала головою з боку в бік. Вона кинула погляд на книгу в моїх руках. Якимось дивом я не залишила її на столі.

   — А-а-а, зрозуміла… — протягнула вона. — Цікаві книжки читаєш на канікулах. — І хитро посміхнулася. — Це теж корисно для загального розвитку.

   Я швидко сховала книгу за спину.

   — Щось сталося?

   — Ні. Я просто хотіла поцікавитися, чи в тебе все гаразд?

   — Так… — невпевнено відповіла я.

   — Леді Грум повідомила, що вчора був дуже неприємний інцидент. Можливо, ти хотіла б про це поговорити? — здалеку почала розмову світла.

   Я раптом засміялася.

   — Вибачте, будь ласка. Я б запросила вас на чай, але в мене його немає.

   Вона продовжувала уважно дивитися на мене. Невже сканує мій емоційний стан?

   — Якщо хочеш, я можу тебе пригостити, — запропонувала леді.

   — Я не проти. Тим паче вже час вечері. А порядок я сьогодні все одно наводити не хочу — є годинка на бесіди.

   Я поклала книгу на стіл і зачинила кімнату. Леді простягла руку — і ми вмить, крізь яскраве світло, опинилися на невеличкій кухні.

   — Як я помітила, не обов’язково обіймати того, кого переміщуєш, — зауважила я.

   Леді глянула в мій бік. В її очах було щось дуже схоже на бажання вбити. І, на щастя, не мене.

   — Щось серйозне трапилось?

   — А те, що з тобою відбулося вчора, — це не серйозно? — леді підвищила голос, не припиняючи готувати чай і викладаючи на тарілку якісь закуски. — Особливо з огляду на твоє минуле.

   — Та нічого такого, чого б я сама не хотіла. І досить уже пригадувати моє минуле. Я через нього не парюся, а ви мене оберігаєте, як мале дівчисько. Ви що, всіх потенційних сексуальних партнерів від мене розганяти будете?

   Вона завмерла. Не обертаючись до мене, тихо запитала:

   — Ти сама цього хотіла?

   — Учора мені здалося, що мене використали. Але ж я маг розуму. Тож є всі підстави вважати, що в цій ситуації маніпулювала саме я.

   — Ти приховала свої спогади й намагаєшся відчувати все наново?

   — Мабуть, так.

   Леді повільно розвернулася до мене, схрестила руки на грудях і подивилася прямо в самісіньку душу.

   — Ти ж розумієш, що я бачу тебе наскрізь?

   — І як? — спокійно запитала я. — Є якісь переживання, сумніви, біль, страх?

   — У тому й справа, що нічого з переліченого тобою я не бачу.

   — А значить — усе за згодою, — мило посміхнулася я, сіла за стіл і швидко вхопила найближчу чашку.