11.3

   Поцілунки тривали, переходили на шию, а дотики ставали дедалі яскравішими. Дихати було все важче, і чомусь сукня дуже стискала, але неймовірний темний якимось чином допоміг мені звільнитися від цього натиску. Мої пальці вже заплуталися у його волоссі. Розум постійно кудись тікав, і я губила думки.

   Все, що я змогла вимовити, — це слово «ще», і навіть сил на сором не залишилося. Тіло підступно вигиналося в його руках. Унизу живота все нило. Лейф підхопив мене на руки й, не припиняючи шалених поцілунків, вклав на диван, а сам присів поруч. Я відчула його долоню під спідницею на стегні — торкався дуже обережно, іноді трохи стискаючи, ніби перевіряючи мою реакцію. Я лише стогнала, подумки благаючи продовжити, бо вголос не вистачало пороху зізнатися, чого саме я хочу.

   Від сукні він майже звільнив мене й раптом зупинився. Я відкрила очі — він розглядав мою білизну, і, здається, йому це дуже сподобалось, бо поцілунки стали наполегливішими. В якийсь момент він тихо загарчав, і я навіть почула, як назвав мене своєю дівчинкою — і це виявилося приємним.

   Коли він торкнувся знизу живота і зупинив свої дії, ніби вагаючись перед останнім кроком, не перериваючи поцілунків у шию й спускаючись нижче, до грудей, з’явилося бажання кричати, щоб він продовжував і не зупинявся.

   Мій мозок намагався закинути хоч якусь адекватну думку, але в нього нічого не виходило. Ой, це погано… так не має бути. А можливо, і має. Я все одно не можу зупинитися — і навіть не хочу. Це ж я маг розуму, а не він.

Я навіть не можу звинуватити його в магічному впливі на себе.

   Все. Я не відповідаю за наслідки.

   І саме в цей момент у двері постукали. Лейф загарчав, як дика тварина, а я тихенько застогнала і сховала обличчя в плече, тільки зараз помітила, що він без сорочки.

   Прошепотів мені у скроню:

   — Хочеш, ми зникнемо звідси?

   Я не встигла відповісти — горло пересохло, повітря бракувало, як за дверима почувся голос Ханса:

   — Вибачте, будь ласка! Якщо ви зараз не спуститеся, леді сама підніметься, і я її не зупиню.

   Лейф перестав нависати надімною. Почав застібати ґудзики на сукні, які, виявляється, чомусь були всі розстебнуті, і допоміг мені піднятися з дивана. Я зняла заколку, яка вже зовсім нічого не тримала, і вирішила залишити волосся розпущеним. Він подарував мені ще один легкий поцілунок.

   — Ти неймовірна. Дочекайся мене, будь ласка!

   Секунда — і сорочка вже на ньому. Виходячи з кімнати, дав вказівки дворецькому:

   — Ханс, побудь поруч із гостею.

   Я розгублено дивилася йому у спину. Дворецький підійшов до столу, налив у стакан води і простягнув мені. Я навіть не хотіла думати, як виглядаю зовні. Прийняла стакан і випила залпом — легше не стало.

   — Ви маг розуму, судячи з ваших очей? — запитав Ханс.

   Я підійшла до скляних дверей на балкон і у відображенні побачила світло-білі, як місячне каміння, дві зірки замість очей.

   — Так. Ви праві.

   — Не може господар триматися від вас якнайдалі.

   — Протилежності притягуються, — невдало пожартувала я.

   — Але лікувати його потім доведеться довго.

   Я продовжувала дивитися у напрямку саду, і щось у мені холодніло.

   — Ви маг землі? Це ваша робота? — показала рукою в сторону саду.

   — Був ним колись, — після паузи продовжив. — Я перегорів.

   І я зрозуміла, що саме мені заважало від першої миті, як я його побачила. Розвернулася до нього, очі все ще світилися.

   — Дозволите?

   — Хто ж вам заборонить? — посміхнувся. — Ви зовсім не освідчені ще, бо вперше бачу, щоб маг розуму запитував дозвіл.

   Ми опинилися у лісі. Неймовірному, величному. Ханс стояв поруч і розглядав усе навколо.

   — Як давно я тут не був. Як ви це зробили?

   — Ви не перегоріли. Хтось дуже хотів, щоб ви так думали.

   Ми пішли по стежині, я намагалася нічого не чіпати і заглядала під дерева.

   — Іди сюди, маленький. Не бійся, — продовжувала я вмовляти. — Ти думав, тебе загубили?

   Дворецький дивився на мене, як на примару. В якусь мить я сама про це подумала. Але з-під куща вибігла маленька кицька і одразу кинулась до моїх рук.

   — Ти диви, який гарненький! Іди до свого друга, без тебе дуже сумували.

   Я передала тваринку до рук Ханса. Він був у шоці.

   — Скоріш за все, ви не зможете повернути свою велич, але з навчанням зможете займатися улюбленою справою без сторонньої допомоги.

   Він дивився на мене шокований. Я закрила очі — і ми знову опинилися у вітальні.

   — Що ви за це хочете від мене? — я не зрозуміла, чому це питання саме зараз.

   — Відповідь на питання? — перше, що спало мені на думку.

   — Запитуйте, — тихо дозволив він, закривши очі.

   — До цього лорд Грум теж ставив мені це питання. До чого воно?

   Він відкрив очі, здивовано подивився на мене і без проблем пояснив:

   — Ви, маги розуму, підступні. Якщо одразу не домовитися з вами про ціну на ваші послуги, ви можете потім забажати все, що завгодно.

   — Тобто він теж зі мною розрахувався?

   — Я ж не знаю, про що ви тут домовлялися, хоча можливо він дав вам те, чого ви бажали.

   Відчуття було, мов сильний ляпас. Я промовчала. Десь у грудях похолодало, важко, ніби камінь.

   — Добре, я зрозуміла. Ще одне питання, — продовжила я спокійно. — Хто прийшов?

   — Ми домовлялися про одне питання, але зважаючи на те, що ви для мене зробили, я відповім. Це леді Грум.

   — Це дуже добре! — я зраділа. — Мені вже час іти до себе. Дякую за все. Вечеря неймовірна.

   — Може, дочекаєтесь господаря?

   — Ні. Я не хочу після неймовірного вечора все зіпсувати.

   Я схопила свої речі з дивана і вибігла з вітальні. Вона була на другому поверсі, тож не важко було знайти сходи до низу.

   Коли я вже почала збігати вниз, побачила у проході леді Грум — дуже незадоволену.