11.2

   — І тоді поясніть, будь ласка, навіщо? — запитав він, голос спокійний, але з підступною увагою. — Невже вам так потрібен захист? Батьки все одно на вас не мають права, так чого так боятися?

   Я перестала їсти, затримала дихання, підняла очі. Він не зводив погляду. Я відчула легке тепло щоками, а слова вирвалися майже пошепки:

   — Імперії…

   Між нами настала пронизлива тиша. Грум допив вино одним ковтком і поставив бокал на стіл.

   — І це єдиний спосіб, який ви знайшли?

   Я видихнула, знову взяла десерт:

   — Ну чого ж, є й інші… — злегка посміхнулася, але очі все одно залишилися серйозними. — І знову все повертається до шлюбу.

   — Можна фіктивний? — запитав він тихо, але його погляд був невблаганним.

   Я розсміялась, а він схрестив руки на грудях, не дозволяючи жодного натяку на посмішку.

   — Навіть якщо це буде фіктивний шлюб, — промовила я, трохи пригальмовуючи, — де гарантія, що мій чоловік буде достатньо сильним, щоб захистити нас і випадково не помре, а я не овдовію? Навіть без кохання я не готова так ризикувати чужим життям.

   — Ви занадто добрі, — тихо промовив він, і в його голосі прозвучала ледве помітна нотка захоплення.

   — Мене це питання не турбувало, поки я не виявилася магом розуму. А коли сам лорд Моїр мене помітив… треба хоча б захист академії, або дуже сильного мага. Ви ж пам’ятаєте, що я запрошена на бал?

   — Я теж переймався цим балом, — відповів він, але очі залишалися спостережливими. — Може, бути запропоновано все, що завгодно.

   — І я про це… — доїдала десерт, допила вино, серце трохи тремтіло. — В мене є інформація, яка може вас зацікавити.

   Він поклав столові прибори, спокійно склав руки під підборіддя й уважно почав мене розглядати.

   Мені стало трохи смішно від того, як серйозно і водночас зацікавлено він спостерігає. Між нами зависла мить: немов кожне слово, кожен рух могли змінити динаміку, перетворити вечір на справжню психологічну гру.

   — У цій кімнаті я можу вивільнити себе, чи є спеціальне приміщення? — піднялась я, трохи похитуючись.

   Один бокал? Ні, це точно не могло бути через нього, мабуть, я просто не помітила за розмовами і трохи більше хильнула. Грум піднявся і міцно втримав мене, посміхаючись так легко, ніби нічого не відбувається.

   — Спеціальне приміщення є, — промовив він, — але для нього ще зарано.

   Мій погляд невідворотно сповзав з його очей на губи.

   — Ви мене спеціально напоїли? — спробувала жартувати я, але голос трохи тремтів.

   — Ні, в жодному разі, — відповів він, не відводячи погляду. — Вам вже час навчитися знищувати алкоголь зі свого організму.

   Я вдивлялась у його очі, яскраві, заворожуючі, і не могла відвести погляду.

   — Часу не було, та й гідного вчителя… — засміялась я, тримаючись за його плече, і відчула, як його рука обережно підпирає мою спину.

   — Хочеш, навчу? — тихо запитав він, голосом, від якого щось у грудях стискалося.

   — У мене насправді важлива для вас інформація, — зробила я найобразливіше обличчя, на яке зараз здатна, але його це тільки насмішило.

   — Я готовий, — промовив він, і ми одночасно провалились у темряву.

   Несподівано світ навколо нас загальмував, і я відчула легке запаморочення.

   — Ви робите успіхи, — пробурмотів він, а я швидко озирнулась і зрозуміла: ми вже в його свідомості. Я простягнула руку і торкнулася його скроні, намагаючись відчути його енергію.

   — Ні, краще до мене, — сказала я і в наступний момент ми опинились у моїй кімнаті з дитинства. — Тільки нічого не торкайтесь, я експериментую з пастками.

   Він завмер, прибравши руки за спину.

   — Навіть до вас? — посміхнувся він, легка іронія грала в його очах.

   — Досить знущатися! Зачекайте, — підійшла я до кутка, де світилися три сфери, обережно забрала одну і повернулася до нього.

   Він мовчки спостерігав, а я простягла сферу.

   — Це я вкрала у лорда Моїра. І згодна бути присутньою як свідок.

   Він подивився на мене з недовірою, а потім простяг руку до сфери.

   — Я зовсім не знущаюсь, — тихо промовив він, і наступного моменту ми опинились у чужому спогаді.

***

   Моїр стояв перед нею, напружений, ніби між двома безоднями. Жінка була справді гарною — витончена, із темним блиском в очах, але зараз ця краса ламалась від істерики, перекручувалась злістю.

   — Як він посмів так зі мною?! — її голос зривався, різав повітря. — Хто він взагалі такий, щоб мене відштовхнути?! Я… я маю йому помститися!

   — Чим я можу тобі допомогти? — тихо запитав Моїр, хоча вже в цю мить знав: відповідь йому не сподобається.

   — Я прийшла до нього з усією любов’ю! — вона нервово стиснула пальці. — А він… вони з сестрою… уяви собі, вільні знайшлись!

   Її крик майже переходив у вереск.

   — Заспокойся, будь ласка, — Моїр підійшов ближче, обережно торкнувся її щоки, намагаючись втримати нитку контролю. — Міала, мила, почуй мене.

   — Не хочу! — вона надула губи, як ображена дитина, але в очах уже горіла рішучість.

   — Чого ти хочеш від мене? — його голос став глухішим.

   Міала різко змінила тон. Її руки склались у благанні, голос став м’яким, майже ніжним.

   — Я знаю, що ти можеш… — прошепотіла вона. — Будь ласка. Зроби це для мене.

   — Я навіть не хочу розуміти, про що ти, — Моїр відступив на пів кроку.

   — Хочеш, — усміхнулась вона тонко. — Лейф тебе теж дратує. Зламай його. Нехай закохається в мене донестями. Ми його принизимо. Зітремо. А потім… будемо разом. Щасливі.

   Слова били точно в слабкі місця.

   — Ти розумієш, що це страта? — він вимовив це майже беззвучно.

   — А хто дізнається? — Міала схилила голову, дивлячись знизу вгору. — Ми ж нікому не скажемо. Ти ж… видалиш з моєї свідомості згадку про домовленість.