11.1

   Підходячи до сходинок гуртожитку, я помітила темну фігуру під деревами. Спершу не розібрала, хто це. Інстинктивно прикрила очі — і відчула енергетику Грума.

   Зніяковіла. Але зовні себе не видала. Тільки подумала: от же ж… тільки-но згадала — і на тобі. Відчуття таке, ніби він читає мої думки. Або я його.

   — Добрий вечір, — промовив професор, коли я зрівнялася з ним. — Бачу, ви вже досить непогано користуєтесь своїми здібностями.

   — Добрий, — відповіла я.

   Настрій ніби й піднявся… але не настільки, щоб я справді зраділа. Дивна реакція на професора. Я зупинилася.

   — Ви щось хотіли?

   — Так. Хотів поговорити, — він уважніше подивився на мене. — Але бачу, можливо, не вчасно.

   — Можливо, — відповіла я й рушила далі до входу в гуртожиток.

   От що я за монстр такий? Коли він мені не снився — я фліртувала. А коли почав снитися — ігнорую. Він пішов слідом.

   — Ви настільки сумуєте за своїми друзями? — запитав він, наздогнавши мене.

   — Чого за ними сумувати? Вони скоро повернуться, — я трохи замислилася. — Хоча… можливо, ви й праві.

   — Тоді що сталося?

   Я зупинилася й різко розвернулася. Настільки різко, що майже втиснулася носом у його сорочку. Як він так швидко і безшумно рухається?.. Поглянула йому в очі й, не бажаючи викручуватися чи вигадувати щось пристойне, просто сказала:

   — Їсти хочу.

   Він здивовано дивився на мене. Здається, навіть не повірив.

   — Я сьогодні лише зранку перекусила, — поспішила пояснити я. — А їдальня вже зачинена. От і думаю, що з цим робити.

   Я знизала плечима й повернулася до дверей, збираючись зайти. І тут він розсміявся. Я завмерла. Уперше чула, як він нормально сміється. Не криво, не холодно — по-справжньому. Я повільно розвернулася й із насторогою придивилася до нього. Може, ілюзія якась? Він заспокоївся, але очі все ще посміхалися.

   Я мовчки дивилася на нього, і питання читалося без слів.

   — Боюся, нашу розмову все одно не вийде відкласти, — сказав він. — Тому маю пропозицію.

   Він чекав. Я дивилася. Мовчала.

   Зрозумівши, що відповіді не буде, продовжив:

   — Я запрошую вас до ресторації. Я й сам сьогодні не обідав. Там і поговоримо. Як вам такий варіант?

   Я замислилася. Пропозиція була… дуже привабливою. Але.

   — Я б із радістю, — повільно почала я, — але не впевнена, що це гарна ідея — з’являтися зі мною в ресторації.

   Він підняв одну брову.

   — Вас усі знають, — пояснила я. — А в мене тепер навіть пристойної сукні немає після минулого обіду. Не хочу принижувати ваш статус у суспільстві. — Я ледь помітно усміхнулася. — Навіть якщо вам на нього, загалом, байдуже.

   — Зрозумів. Тоді є ще один варіант. Ми можемо повечеряти в моєму маєтку, — він подивився хитро. — Там лише кілька людей з прислуги. Звісно, якщо це буде для вас прийнятно… і не провокаційно.

   Зачепив. Ти диви — таки запам’ятав нашу розмову.

   — Я згодна, — спокійно відповіла я. — Упевнена, ви не дозволите собі зайвого.

   Я мило усміхнулася, не відриваючи погляду, і опустилася в реверансі. Його очі потемнішали. Він теж зробив легкий уклін головою й простягнув руку. Я без вагань вклала свою долоню в його. Іншою рукою він обережно торкнувся моєї талії — і ми, немов у повільному вальсі, почали переміщатися кудись. Простір м’яко поплив, світ навколо згорнувся в рух і тінь.

   Він нахилився до мого вуха й тихо промовив:

   — Тільки якщо ви самі попросите.

   Я ледь сіпнулася, але мене тримали надто впевнено. Обличчя спалахнуло, і я вперто відвела погляд.

   Все. Я здаю позиції. Ці сни на мене явно погано впливають. Жодної розумної думки в голові. Відповідь застрягла десь у горлі.

   Ми досить швидко опинилися в кімнаті. Він зробив крок убік, відпускаючи мене.

   — Зачекайте, будь ласка. Я віддам розпорядження і повернуся.

   Я кивнула. Коли він вийшов, повільно озирнулася. Випустила кілька світлових сфер під стелю — шукати вимикачі не хотілося. Невелика вітальня: стіл посередині, шафа з книжками біля стіни, диванчик навпроти. Саме на нього я й поклала свої книги, прикривши верхнім одягом. Нехай не знає, що я збираюся читати під час відпочинку. Підійшла до скляних дверей на балкон, відчинила їх і вийшла.

   Сад… Прекрасний. Живий. Очевидно магічний — майже зима, а він зеленіє. Дерева підсвічені ліхтарями, доріжки звиваються тонкими змійками й губляться десь у далині. Все квітне, а неймовірні пахощі вриваються у кімнату. Я прикрила очі й просто слухала вечір.

   Відчула, що я вже не одна. Але не рушила.

Я знала, що це Грум. Чого нервувати. Мої плечі обережно огорнула ковдра — легка, тепла, приємна на дотик. Його руки залишилися на моїх плечах. Не стискали. Не відпускали.

   — Дякую, звісно, — мовила я, — але тут зовсім не холодно.

   Я повільно розвернулася до нього. Очі — темні. Глибокі. Дивляться так, ніби бачать щось значно більше, ніж я дозволяла показувати.

   — З вами все гаразд? 

   Якийсь час ми мовчки дивилися один на одного. У його обіймах мені ставало дихати все важче. Серце билося шалено, думки плутались, а руки невмолимо прагнули підтримки. Я трималася, намагаючись не впасти з межі своєї свідомості, не дозволити цій миті розсипатися.

   Та що ж це зі мною коїться? В голові тільки одне: у мене є важлива справа, а я боюся навіть слова вимовити.

   Раптом за дверима роздався стук.

   — Вибачте, будь ласка, можна увійти? — почувся голос.

   Грум відвів погляд, обережно провів мене до стільця й посадив за стіл. Лише після цього дозволив увійти.

   У кімнату увійшов чоловік не молодий, і одразу щось насторожило мене — його свідомість випромінювала легку перешкоду, немов хмари над чистою водою. Хотілося простягнути руку і прибрати цей дискомфорт. Я знизала плечима: настільки воно мені муляло.