10.2

   — Тобто є за що вбивати? Навряд чи він просто зрадив.

   — Можливо, я ще доб’юся його страти. От тоді й візьму тебе з собою — сам усе дізнаєшся.

   — Згоден. Хоча, швидше за все, з тобою поїде Грум. Він не відпустить мага розуму з території академії без гарантій повернення.

   — А які це можуть бути гарантії? — не зрозуміла я.

   — Наприклад, довгостроковий контракт.

   — А-а-а, це… Та я хоч зараз. Кажіть, де підпис поставити.

   — А якщо батьки вирішать видати тебе заміж — що тоді?

   — Мої батьки від мене відмовилися. Я тепер вільна.

   — Вони зовсім… Як можна відмовитися від мага розуму?

   — По-перше, вони не знали, який я саме маг. По-друге — навіть якби знали, все одно не стали б мене тримати.

   — Шикарні у вас стосунки.

   — А в тебе не так? — поцікавилася я.

   — Я з дванадцяти років некромант першого рівня. Батьки відмовилися від мене в перші пів року.

   — Як так можна?! — мене переповнювало обурення до цих нелюдів.

   — Вони продали мене в рабство піратам. Щоправда, пробув я там усього два місяці.

   Мої очі вже просто не мали куди збільшуватися.

   — На тих тварюк влаштували облаву. Моїм рятівником виявився командувач загону — Грум. І з ним тоді був Моїр.

   Він подивився на мене з легкою посмішкою, торкнувся пальцями мого підборіддя й закрив мені рота.

   — Спочатку я думав, що він мене вб’є. Але він просканував мою силу й передав у школу, якою опікується професорка Строн. Так я з ними й познайомився.

   — У мене немає слів, одні емоції, — я трохи замислилася. — Хоча ні, слова є. Але всі — образливі й адресовані твоїм батькам.

   — Не треба, — спокійно відповів він. — Їх уже покарали за торгівлю дітьми. Виявилося, що я був не перший.

   Я підійшла до нього й просто обійняла.

   — Я розумію, що ти некромант і емоційно тобі байдуже до того, що ти щойно розповів. Але це єдине, як я можу тебе підтримати.

   Хлопець посміхнувся й весело додав:

   — А мені подобається. Якщо тебе так легко розчулити, я можу ще кілька сльозливих історій розповісти.

   — Тобто за мене ти можеш турбуватися, а я за тебе — ні?! — я штовхнула його від себе з ображеним виглядом.

   — Мені приємна твоя турбота, — він підійшов і розбурхав мені волосся. — І дякую тобі. Просто я інакше не вмію реагувати.

   — Та я розумію. Я й сама така. Усім ніяково, вони не знають, як підтримати, а мені — все одно.

   — Я ж казав, що розумники схожі з некромантами. Життєві й духовні — занадто співчутливі.

   — Можливо… — я наважилася запитати. — Виходить, і Грум такий, як ми?

   — Він ще гірший, — він наблизився й уже пошепки додав. — Якось я чув, що один маг розуму дуже ґрунтовно похазяйнував у нього в голові. Його врятувала тільки леді Строн. Подробиць не знаю, а переказувати всі плітки, що чув, не бачу сенсу.

   Я зблідла. Я ж вкрала спогад у Моїра. І це — серйозний козир у моєму рукаві проти розумника. Потрібно обов’язково передати цю інформацію Груму.

   — З тобою все гаразд? Ти зблідла.

   — Усе нормально. Час уже на екзамени.

Він посміхнувся, і ми розійшлися в різні боки, домовившись зустрітися пізніше.

   Іспити я здавала без проблем — недарма Ал мене навчав. Часу зустрітися з друзями майже не було. Я була щаслива: усе складалося чудово. Лише перед останнім виступом перед комісією трохи нервувала.

   Хоча й не знала, чи потрібна вона мені взагалі. Саме там визначають новий рівень і статус. А в мене й так уже все призначено.

Можливо, це лише формальність.

   Присутніми на моєму виступі мали бути професорка Строн — відповідальна за менталістів, професор Грум — як той, хто взяв за мене відповідальність (до речі, після того обіду я його більше не бачила, а дуже хотілося), і лорд Моїр — як представник комісії.

   Мене вже не лякали навіть сновидіння з Грум. Навпаки — було нестерпне бажання, щоб він знову обережно взяв мене за талію, і тепла темрява огорнула нас обох. Останнім часом я занадто часто думала про нього — замість навчання й страт. І це було неприпустимо.

   Ал теж ніс за мене відповідальність, але саме на цих іспитах підвищував власний статус, тож не мав права бути присутнім.

   Я зайшла до кабінету. За столом сиділи професорка Строн і професорка Грум — вони жваво про щось розмовляли. Я підійшла ближче, але вони не зупинилися. Лише повернули до мене голови. Леді Строн клацнула пальцями — і майже прозорий купол почав розширюватися, поки не захопив мене в полон.

   Я здивовано подивилася на них. Вони — на мене.

   — Сідай, будь ласка, — показуючи на стілець поруч зі столом, запропонувала леді Грум.

   Я присіла й не витримала напруги.

   — А де лорд Моїр? Він же має підтвердити мій статус.

   — Він зробив це ще на обіді. Усі документи підписані, — спокійно відповіла леді Строн.

   — Тоді що сталося? — я не розуміла їхньої загадковості.

   Леді знову переглянулися. Першою заговорила Грум.

   — Питання щодо твоїх сновидінь.

   Вона зробила паузу й уважно стежила за моєю реакцією. Потім кивнула.

   — Це навіювання?

   Мені це зовсім не подобалося. Єдине, через що я хвилювалася по-справжньому, — це Грум. Невже він таки це бачив? І ще й розповів леді Строн? У це важко було повірити. Від цих думок я зашарілася.

   Вони мовчки чекали.

   — Ні… — горло пересохло, говорити було важко. — Це майбутнє.

   Я замовкла. Стало по-справжньому страшно.

Світла леді дивилася на мене здивовано. А Грум… почала сміятися. Навіть плескала в долоні, як маленька дівчинка.

   — Тобто тобі сниться майбутнє, але ти не знаєш, коли саме воно здійсниться?

   — Ні. Мені сниться майбутнє на найближчі кілька днів. А якщо щось потрібно змінити — я затримую цей сон.

   Знову пояснювати не хотілося. Чого Грум їм не розповідав?