10.1

   Ніч була бурхлива, але цього разу мене це не лякало — навпаки, з’явилося бажання продовження, ще більше емоцій, почуттів і пристрасті. Відкрила очі і затрималася на хвилину, намагаючись усвідомити, наскільки сильно цей чоловік вплинув на мене, наскільки мої думки, серце і навіть тіло вже належали йому. Серце калатало, руки й ноги були важкими від пережитого, але водночас у них відчувався дивний прилив сил. Мозок залишався ясним, думки — чіткими, і це давало відчуття контролю, хоч серце ще пручалося, намагаючись вловити хвилі власного хвилювання.

   Я лежала, відчуваючи, як шкіра тремтить від тепла ночі, а кожен подих нагадує про його присутність, хоч його тут і не було. Тіло пам’ятало дотики, легкі шепоти, погляди, що прокладали невидимі шляхи до самої душі. У голові вирували одночасно приємні і трохи небезпечні думки: страх втратити себе і бажання повністю віддатися цим емоціям. Було дивне відчуття, ніби я одночасно стою на краю прірви й тримаюся за тверду землю, відчуваючи, що світ навколо змінився, але я ще можу тримати баланс.

   Це була та межа, коли пристрасть не затьмарює розум, а додає гостроти відчуттям.

   Перші думки — про іспити. Виходить, зі мною все гаразд. Про все, що сталося вчора, і про нічні сновидіння поговорю з ним після всіх заліків. Якщо вистачить мужності.

   Сірим — по-перше, тільки теорія, ніяких практик. Мені здається, це буде легко.

Привела себе до ладу, відчула вібрацію чорної намистини і вийшла на вулицю. Ал уже чекав.

   — Привіт, красуне, — привітався він. — Де ти учора зникла? Хотів зустрітися і не знайшов. Навіть намистина не працювала.

   — Добрий ранок, — посміхнулась я і присіла в легкому реверансі. — І дякую за красуню. Ми встигнемо на каву сходити, і я тобі все розповім?

   — Звичайно, — відповів він. — Теж збирався запропонувати.

   Дійшли до заїжджого двору швидко. Ал розповів, як провів учорашній день, замовив каву, і тільки коли ми влаштувалися за віддаленим столиком, запитав:

   — Що сталося?

   — Мене запросили на обід з лордом Моїром, — вимовила я пошепки.

   Ал зблід.

   — Якого біса вони удумали? — скрикнув він зі злості.

   — Я чогось не знаю? — розгубилася я.

   — Вони мали відвернути цю зустріч усіма можливими способами, — промовив він, стиснувши кулаки так, що кісточки побіліли.

   — Перед тим, як я почну розповідати, хочу почути від тебе, що ти про це знав, — схрестила руки на грудях. Було неприємно.

   — Так, я твій друг, але ще й наставник, — почав некромант. — Не міг пояснити тобі, чим може скінчитися ця зустріч. І я не розумію, як цього допустив професор Грум.

   — Можливо, він в мене більше вірить, ніж ти, — образилася я.

   — Можливо, йому на тебе плювати. Він просто кине тебе їм у якості іграшки замість себе… — весь цей час він не дивився на мене. Потім підняв голову, побачив шок на моєму обличчі, і додав: — Вибач, я поясню.

   — По-перше, я маг другого рівня вже офіційно. По-друге, Моїр визнав мене гідною. По-третє, ти забагато на себе береш.

   Я встала зі свого місця й пішла в напрямку академії. Мене чомусь дуже образили слова, сказані на адресу Грума. Він наздогнав мене.

   — Зрозумій мене, я дуже хвилювався щодо вашої зустрічі з розумником. Я збирався підтримати тебе на заключному іспиті, а все відбулося без мого відома. Я ж за тебе відповідальний.

   Він обережно торкнувся моєї руки й заглянув у вічі. Я зітхнула з полегшенням — гнітючої темряви над ним уже не було.

   — Мені здалося, що я для тебе — лише наступна сходинка в підвищенні статусу.

   — Що за маячня? — посміхнувся він, підморгуючи мені. — Ти — єдина сходинка для мене. І то лише до шлюбу.

   Я стукнула його в плече й розсміялася.

   — Ну, так як воно пройшло? — нарешті запитав він, заспокоївшись.

   — Спочатку все було більш-менш прийнятно. Потім — злам. Щоправда, виявилося, що не мій, а його. У якийсь момент було боляче, у якийсь — навіть приємно.

   — З тобою все гаразд? Я мало що розумію з твоєї розповіді.

   Я показала йому язика й засміялася. Але дорогою все ж усе детально розповіла й пояснила, чому викладачі не запросили його на той обід.

   — Вони вважають, що наші стосунки більш ніж дружні? Не розумію. Я ж із Грумом і Тенлідом спілкувався на цю тему.

   — На яку тему?

   — У Грума запитаєш.

   Мені стало дуже цікаво, на які саме теми вони спілкуються, але про це я подумаю пізніше.

   — Професор Грум якось говорив, що я жаліслива. Можливо, саме на цьому й зіграв Моїр.

   — Можливо. Ви, розумники, дуже жорстокі.

   — Це я вже помітила.

   — А як саме ти його зламала? З його досвідом — це взагалі можливо?

   — Це був не зовсім злам. І трохи його самовпевненість. Я дала йому ті спогади, від яких, за його уявленням, я як наївне дівчисько мала б згоріти з сорому, забитися в кут і ридати, мов пришелепкувата.

   — А ти в нас, виявляється, не така? — загадково подивився на мене хлопець.

   — Частково завдяки тобі.

   Він підняв брови на знак запитання.

   — Ну пам’ятаєш наш перший раз?

   — Ні, але дуже хотілося б, — посміхнувся він.

   — Я тебе зараз стукну.

   Він підняв руки, показуючи, що здається, і кивнув.

   — Так ось, я постійно думаю про твою реакцію, коли ти дізнався, що я була у твоїй бібліотеці.

   — Мені й досі не по собі від думки, що ти могла бачити мої думки про тебе.

   Я повернула голову до нього й звузила очі з підозрою…

   — Не звужуй так очі, — тихо сказав. — Якщо б я мав щось приховувати… ти б це давно відчула.

   — О, не сумнівайся, — пирхнула я. — Я вже думаю, чи не варто знову навідатися до твоєї бібліотеки. Суто з наукового інтересу.

   — Категорично ні, — серйозно відповів він, але кутики губ зрадницьки сіпнулися. — Другий раз я цього не переживу.