9.2

   — Ну точно не вас, — промовив глибоким голосом.

   Очі знову прийняли бурштиново-медовий колір, і він простягнув руку до мене. — Дозволите?

   Я кивнула у відповідь, зачинила двері. Здалося, щось забула, але ніяк не могла згадати. Він підійшов ближче, обережно поклав руку на талію й притиснув до себе. Ми опинилися огорнуті темрявою. І тоді я згадала.

   Підняла очі на нього. Він дивився на мене не відриваючи погляду — і я навіть зашарілася. Це приємно, коли чоловік так дивиться на тебе. Тихо промовила:

   — Я туфлі забула.

   Закрила очі, очікуючи його реакції. Тиша. Нічого не відбувається. Відкрила очі — а він стоїть навпаки з закритими.

   — Ви курс міняєте? — не зрозуміла я.

   — Ні, — нарешті відповів він. — Думаю, може, ну його цей обід.

   — Невже я настільки зіпсувала вам настрій?

   — Це інакше називається, — трохи помовчав, — але не зіпсованим настроєм. Зараз потерпи трохи, я заспокоюсь і правильну точку виберу.

   Я поклала руку на його плече й обережно погладила, сподіваючись заспокоїти. Він хитнув головою з боку в бік і прошепотів:

   — Ти зараз не допомагаєш.

   — Вибачте… — тихо промовила я.

   Відкрив очі, і миттєво ми опинилися в моїй кімнаті, але продовжували стояти й дивитися один на одного. Це вже було якось неправильно. Я обережно взяла його за руку і прибрала зі своєї спини. Він оговтався, зробив крок від мене і навіть відвернувся. Мені стало смішно.

   — Я ж тільки туфлі вдягну, а не переодягатись буду, — промовила я, присідаючи на стілець, щоб взутися.

   — Вона в мене місяць кошмарами буде мучитися, — пробурмотів Грум.

   — До речі, — додала тихіше, — через постійний захист своєї свідомості я перестала бачити сни. І це мене лякає.

   Він розвернувся до мене задумливо.

   — Що саме вас лякає?

   — Що не знаю майбутнього.

   — Ми всі постійно так живемо, — посміхнувся він.

   Я піднялася зі стільця й подивилася йому в очі. Тепер ми майже одного зросту.

   — Ви мені більше подобаєтесь, коли очі не темні, — промовила я якогось біса.

   — На що ви мені це сказали? — знову закрив очі.

   — Не знаю… захотілося, — знизала плечима.

   Він підійшов до мене, обійняв і тихо запитав:

   — Все, більше нічого не забули? Ми так до вечора можемо гуляти.

   — Нічого, — відповіла я.

   — Добре, — сказав він і трохи посміхнувся.

   І темрява знов огорнула нас, як тепла ковдра. Мене це трохи спантеличило.

   — А раніше ваша темрява була холодною, — промовила я.

   — Це вона так знущається з мене, — відповів Грум, не дивлячись на мене.

   — У неї є свідомість? — здивувалася я, бо саме цього від неї не відчувала.

   — Не зовсім. Але вона відчуває вразливість некроманта і завжди намагається зламати його контроль.

   — А ви зараз вразливий?

   Він трохи сильніше притиснув мене до себе. Я поклала йому руки на груди — довго перебували в переміщенні, а куди ще подіти руки, я не знала. І в цей момент усе припинилося.

   Я оглянулася: я опинилася в невеликій кімнаті, одна. Відчинилися двері, і увійшла леді Строн у неймовірній білій сукні з рожевим відблиском. Вона підійшла ближче й уважно подивилася мені в очі.

   — Що сталося? — схвильовано запитала вона. — Ви посварилися?

   — Все добре, — відповіла я. — Я просто туфлі забула, і ми поверталися.

   Вона засміялася:

   — Оцінив, значить, сюрприз сестри. Ох, тепер їй буде непереливки.

   — Вибачте, а я так зрозуміла, ви дуже близькі втрьох? — запитала я.

   Вона взяла мене за руку й повела по коридорах.

   — Ми навчалися разом із Сігне. Лейф молодший за нас, але швидко приєднався до нас на війні. Я лікувала й зміцнювала душі, Сігне створювала різноманітні зілля, а Лейф усіх ворогів вбивав.

   — А я нічого не знаю про ту війну. До того, як виявилось, що я маг, мене навчали як спадкоємицю батькових справ.

   — А після тебе не навчали належним чином? — здивувалася Строн.

   — Не зовсім. Я сама не хотіла. Якщо в житті нічого не відбувається, то й у снах нічого цікавого. Я взялася за роботу з батьком, і він мені за це непогану зарплатню платив.

   — Так ось звідки у тебе гроші! — посміхнулася вона. Зупинилася перед великими дверима. — Закрийся по максимуму. За цей час я не відчула в тобі слабких місць, але будь на сторожі.

   Вона попередила мене й відкрила двері.

Я вирівняла спину, підняла підборіддя й попрямувала за леді Строн. За квадратним столом усі вже сиділи, чекаючи на мене. Подивилася на леді Грум — вона дивилася на мене зі смішинками в очах. Поруч із нею сидів чоловік, скоріше за все Вігго Тенлід, її чоловік і директор академії. Цікаво, чому у неї не його прізвище.

   По ліву руку від них сидів чоловік увесь у біло-золотому, з жовтими, як у хижої кішки, очима і чорним волоссям. Скоріше за все це Карт Моїр. Він дивився на мене дуже пронизливо, і в мене по шкірі пробіг мороз.

Грум теж сидів за столом, схрестивши руки на грудях, дуже серйозно роздивлявся свою тарілку.

   Підійшовши до столу, я трохи присіла й схилила голову перед гостем. Він відповів мені кивком. Тільки після цього леді Строн підвела мене до місця поруч із Грумом, а сама сіла поруч із лордом Моїром. Грум підвівся, допоміг мені сісти — і таким чином я опинилася між Грумом і Строн, а напроти — директор. По максимуму захистили від мага.

   Вони між собою перемовлялися, а я в діалоги не втручалася, постійно перевіряючи внутрішній контроль. Грум весь час дбав про мене, але їсти мені зовсім не хотілося. Очі не ховала, посміхалася наймилішою посмішкою, дотримувалася всіх правил етикету, яких мене навчили батьки.

   Раптом відчула внутрішню тисняву. Не зрозуміла, що відбувається. Повернулася до лорда Моїра — і він скам’янів, дивлячись на мене білими, замутненими очима. Як тільки наші погляди зустрілися, я провалилася. Навколо все стало надто білим, відчуття, що очі зараз спалахнуть.