8.2

      Він мовчки дивився на мене, не відводячи погляду.

   — Але коли я відчую між нами «іскру», — на слові «іскра» я показала пальцями лапки, — я обов’язково тобі про це скажу.

   — Констатую факт: маги розуму жорстокі, — нарешті відповів він. — Але чесні. Підписуюсь під кожним словом.

   — Дякую, — посміхнулась я.

   Увесь цей час Івар і Лін мовчки за нами спостерігали.

   — Ні, ви все ж таки маєте почати зустрічатися, — Лін навіть заплескала в долоні. — У вас стільки пристрасті, ммм… Я тобі дам кілька книжок, якраз на відпочинку почитаєш. Є в мене одна… дуже відверта.

   Вона навіть почервоніла — мабуть, згадала вміст фоліанта.

   Двері таверни розчахнулись, і всередину ввалилась гучна компанія. Двох я знала — Ловіса й Соля. Ще двох хлопців і дівчину бачила вперше. Вони одразу нас помітили, але присутність Алара за столом змусила триматися осторонь. Незнайома дівчина кивнула Лін у знак привітання — та відповіла тим самим. Вони сіли неподалік.

   — Це хто? — прошепотіла я Лін, кивнувши на незнайомку. — Дуже мила. Перший раз бачу.

   — Ти взагалі багато чого не бачила за своїм навчанням, — посміхнулась Лін. — Це Альва Мінор, маг води. Ми разом на факультеті зіллєваріння. Хороша дівчина… але друзів не вміє вибирати.

   — Оу, — дуже гучно промовила Ловіса, — якби я знала, що сюди можна з домашніми тваринами, я б і не заходила.

   — То йди, не затримуйся, — спокійно відповів Ал.

   — Ти визнаєш, що вона, — Ловіса тикнула пальцем у мій бік, — твій домашній улюбленець!

   Вона розсміялась, і її свита підхопила сміх. Я підперла підборіддя рукою й мовчки чекала. Її слова мене взагалі не зачіпали.

   — Ти некромант, неймовірний маг, і тягаєшся з недолугою. Я чула, що її тобі нав’язали для підвищення статусу. Не хвилюйся, скоро вона вилетить, і я з радістю піду до тебе в учениці, — очі Ловіси буквально палали.

   Ал лише підняв брову.

   — Здається, нам уже час, — Івар почав збиратись, допомагаючи Лін підвестися.

   — І тобі я вже казала, — Ловіса повернулась до нього, — ходи з нами. З цими ти тільки потенціал марнуєш.

   — А на що я тобі? — засміявся Івар. — Щоб сидів, як дурень, і до рота тобі з радістю заглядав, як оці двоє?

   Незнайомі хлопці, здається, образились, але команди «фас» не було — тож мовчали.

   — На жаль, вечір зіпсований, — продовжив Івар, — так що пішли, дівчатка.

   Я повільно підняла погляд на неї. Усміхнулась — м’яко, майже співчутливо.

   — Дивно, — сказала спокійно, без підвищення голосу. — Ти так голосно говориш про мій потенціал… і так тихо — про свій.

   За столом стало тихо. Навіть її свита завмерла.

   — Ходімо, Ал, — додала я, підводячись. — Тут уже надто галасно для розумної розмови.

   Ал допоміг мені піднятися, прихопив залишки вина, підхопив мене під руку і, не звертаючи жодної уваги на компанію, повів у бік дверей.

— Ти не завжди будеш поруч з нею, — зі злістю кинула Соля. — Їй доведеться за все відповісти.

   — Повір мені, — Ал навіть не обернувся, — якщо мене не буде поруч, вам краще з нею не перетинатися.

   Тепер уже наша черга була сміятися вголос. Я мовчки спостерігала, як слова Ала доходять до адресатів — повільно, але боляче.

   Як і минулого разу, дорога до території академії була веселою. Хлопці розважали нас до сліз. Ми з Лін ледь ногами перебирали від сміху. Як і тоді, Івар пішов проводжати Лін, ми попрощались, і Ал рушив зі мною.

   — А ти насправді вже тверезий? — згадала я його слова про темряву.

   — Так, — подивився він на мене уважно. — І ти цьому навчишся. Наші магії в якомусь сенсі дуже схожі.

   — А магія життя і душі — протилежності? — запитала я очевидне.

   — Частіше за все так вважають через самі назви, — відповів він. — Магія розуму завжди все контролює. Як і моя темрява — вона знищує все, що заважає. До цього звикаєш. Ти можеш наказати мені будь-що, і я виконаю наказ. Але згодом темрява його зітре. І це залежить від твоєї сили — як швидко вона впорається. Так само і я не можу тобі наказати… лише навіяти.

   — Професор Грум казав, що навіювання — це легко, аби сила була, — згадала я.

   — Ні, — замислився Ал. — Тут я б посперечався. Скоріше він так каже, бо сам некромант.

   Ми вже стояли під гуртожитком. Я слухала його з цікавістю й зовсім не хотіла йти спати.

   — Ми можемо хоч усю ніч говорити, — посміхнувся він, — але тобі краще відпочити й набратися сил перед вирішальним ривком. На добраніч.

   — Дякую тобі за все, — я підійшла ближче й обійняла його. — Без тебе мені було б важко. Це моя подяка.

   Він відповів на обійми.

   — Все, на добраніч, — клацнув мене пальцем по носу. — Я пішов, бо якщо продовжимо — залишусь у тебе.

   Ми знову розсміялись, і він пішов. Я ще трохи постояла, вдихаючи прохолодне повітря, і розвернулась до дверей. І різко сіпнулась.

   На сходах, біля самого входу, стояв Грум. Руки схрещені на грудях. Погляд — уважний, темний. Здавалось, він стояв там уже давно.

   — А де моя подяка? — поцікавився викладач.

   — Вас теж обійняти? — оминаючи його, я почала заходити всередину.

   Він подивився на мене прискіпливо.

   — Я ж говорив, що розпивати алкоголь вам разом не можна. Ви не схожі на безголову.

   Я зупинилась і подивилась на нього, намагаючись зрозуміти, якого біса я не бачила його у своїх снах. Небезпеки не відчуваю — можна й розслабитись.

   — По-перше, можете вдихнути, якщо дуже хочеться перевірити мій стан. По-друге, як мені відомо з ваших слів, я безголова. І по-третє — якого біса?

   Він нахилився до мене, вдихнув, переконався, що я не брешу щодо алкоголю, і після цього промовив:

   — По-перше, я помилився. По-друге, я помилився. А з третім… я не зрозумів питання.

   Мої очі здійнялись до лоба від здивування.