6.2

   — Прибігли йому пожалітися? — я більше не витримувала, а він продовжував знущання. — Так його немає. Він разом із професоркою Строн виїхав у місто у справах.

   Я не стрималась і схлипнула. Розвернулась і побігла коридором у протилежний бік. Забігла за кут з надією, що саме тут заспокоюсь і добіжу до своєї кімнати.

   Але назустріч мені йшли Ловіса з Сольвейг. Ні, вас я сьогодні точно не витримаю.

Вони мене помітили, і Соля, як її звали друзі, закричала:

   — А ну стій, нікчемо, є питаннячко! — вона прискорилась. — Ти, тварюко, відповіси за свого некромантика. Я знаю, що його в академії немає!

   Ловіса сміялася їй у спину.

   Я вирішила тікати. Була надія, що професор уже пішов. Різко звернула назад — усі двері зачинені. Може, десь буде відчинено. Я бігла повз кабінети, смикаючи кожну ручку. І раптом — різке стискання на зап’ястку й ривок у бік одних із дверей.

   Я злякалась, вирішивши, що це Сольвейг мене наздогнала, але в темряві нічого не розгледіла. Серце билося так голосно, що я чула його у вухах, і ніяк не могла заспокоїтись.

За кілька митей почула голос Ловіси — вона обурювалась, що мене не знайшли. Ломитися у двері вони не наважились, і згодом голоси стихли.

   — Дякую… Ви мені життя врятували, — прошепотіла я.

   І все. Мене накрило. Сльози більше не трималися — я розридалася вголос, схлипуючи так, що боліло в грудях. Уперлася лобом у груди свого рятівника.

   — Вибачте, будь ласка… Зараз я заспокоюсь… — але не могла взяти себе в руки й продовжувала плакати.

   Хотілося впасти на підлогу, та хтось притримав мене. Трохи заспокоївшись, я підняла очі, щоб зрозуміти, хто мене врятував. І побачивши — знову сховала обличчя в ті самі груди, але тепер ще й завила вголос, майже як вовкулака.

   — Такого не мало статися… Я не ві-і-і-рю…

   Професор Грум мовчки підтримував мене під руку, напевно чекаючи, поки я остаточно заспокоюсь, щоб знову вколоти якимось неприємним словом.

   Коли очі звикли до темряви, я розгледіла сорочку перед собою — вона була повністю просякла моїми слізьми й ще й забруднена косметикою. Я знову схлипнула.

   — Зніміть сорочку, я виперу її.

   Він помітно розслабився після моїх слів.

   — Ви впевнені, що саме зараз я маю роздягатися? — запитав він із якимось дивним натяком.

   — Я ж забруднила… Не чесно, що ви самі будете її чистити.

   — Ви не зрозуміли питання?

   До мене почало доходити, що саме я щойно запропонувала викладачеві, і в голові почався хаос. Я підняла очі, але не встигла відповісти — він торкнувся пальцем моїх вуст, наказуючи мовчати, й тихо, з незрозумілим виразом обличчя прошепотів:

   — Зараз я контур виставлю.

   І обережно, другою рукою, потягнувся до браслета.

   Я не розуміла, що відбувається, поки не відчула звільнення від кайданів. Не стримавши стогону, я відчула легкість у всьому тілі — за спиною ніби виростали крила, і страшенно хотілося злетіти. Єдине, що мене тримало, — зоровий контакт із Грумом.

   — Тобі не вистачило ще краплі, щоб повністю вивільнитися. Ну і як воно? — запитав професор, продовжуючи притримувати мене рукою.

   — Можна? — я в захваті дивилась на нього, хоча вже майже не бачила. Я знала, що можна, але за звичкою все одно запитала.

   Професор навіть не спитав, що саме можна — просто дозволив.

   Я доторкнулась пальцями до його скроні й полетіла вниз, у темряву.

   — Те, що ти бачиш, — мій захист від небажаних гостей. Але ти можеш його зламати.

   — А вам не буде боляче? — поцікавилась я.

   Він розсміявся.

   — А ти спробуй.

   Не з першого разу, але я зупинила падіння. Переді мною постав темний лабіринт. Я махнула рукою вгору — і маленька сфера засвітилася. Я зраділа, мов дитина.

   Спочатку я збиралась іти коридорами, але швидко згадала, що це не обов’язково. Я торкнулась стіни рукою — і вона почала руйнуватися. Було важко, але я її подолала.

В очах почало темнішати. З-за кута вибігли сині вовки й понеслися на мене з шаленою швидкістю.

   Я почула голос Грума:

   — Закрий очі!

   Я спробувала — не вийшло.

   — Якщо не можеш — скажи. Я сам їх закрию. Але треба швидше, інакше тобі буде боляче.

   Я знову зібрала всі сили. І в останній момент, коли вовк уже стрибнув, я розірвала наші погляди.

   Якби професор мене не підтримував, я б упала. Сили все ж покинули мене, і я відчайдушно хотіла спати.

   — Молодець. У тебе вийшло, — промовив Грум. — Я на тебе розраховував і не хотів думати, що помилився.

   Я посміхнулась — якщо цей вираз узагалі можна було так назвати. Мені було приємно знати, що в мене вірили.

   — Думаю, краще я перенесу тебе до кімнати. Ти витратила забагато сил.

   Я вже майже засинала на руках у викладача, коли прошепотіла — а може, мені це просто наснилось:

   — Мені подобається, коли ви зі мною на «ти», — сказала я, заплющуючи очі й притискаючись до його грудей.

   — Найстрашніше те, що і мені теж.

   Цього разу ми дуже довго перетинали простір.

   Коли ми опинились у кімнаті, він поклав мене на ліжко й сказав, що зараз повернеться. Згодом я почула шурхіт — мене трохи підняли, і по горлу потекла якась прохолодна рідина. Приємна на смак. Потім — нічого.

   А далі здалося, що за всі ці місяці я нарешті виспалась. Ніч промайнула надто швидко. Я потягнулась, розминаючи кістки, відкрила очі — і завмерла.

   Поруч із ліжком, на стільці, сидів Грум. Я кліпнула очима, не повіривши, що він мені не ввижається, і піднялась на лікті.

   — Ви всю ніч поруч зі мною сиділи? — я помітила, що сорочка на ньому чиста: встиг переодягтися.

   — Зараз лише пізній вечір, — ледь усміхнувся професор. — Ви хочете, щоб я залишився на всю ніч?

   О, колючий професор повернувся.

   — Незважаючи на ваше зілля, не хочу я з вами зараз прирікатися, — я примружилась і хитро глянула на нього. — Втома все ще не минула. Самі вирішуйте, залишатися вам чи ні.