6.1

   Ранок розпочався з того, що на моїй руці вібрувала чорна намистина. Я зрозуміла: сигнал важливий. Покрутилася по кімнаті, відчула, з якої сторони він йде. Підбігла до вікна — під ним стояв хлопець. Побачивши мене, махнув рукою, показав десять пальців і провів руками по собі: був у спортивній формі. Я зрозуміла, що маю десять хвилин на збори і треба одягнути форму. Виконала все вчасно і вискочила до некроманта, який вже стояв біля входу.

   — Привіт! — спіткнувшись на сходах, привіталася на льоту.

   Я знала, що він спіймає, тож нічого не міняла. Магія в дії — це завжди ефектно.

   — Я у захваті! — промовила я, лежачи на чорній м’якій, невагомій павутині.

   Ал посміхнувся, підійшов і простягнув руку.

   — Привіт, — допомагаючи мені піднятися, промовив некромант. — Це я у захваті від такої ефектної появи.

   Я встала, обернулася на павутиння — а воно вже розвіялося.

   — Так, що у нас, незаплановане тренування?

   — Так, учора професори вирішили, що тобі це потрібно. І ще… — хлопець з сумом у голосі додав: — на сніданок, обід і вечерю у тебе не більше півгодини. Домовимось з кухарями: їжу подаватимуть у бібліотеку. З Іваром і Лін я теж поговорю — часу на спілкування з ними не буде.

   Мені стало сумно. Тобто мене повністю відрізають від соціуму.

   — До цього складно звикнути.

   — Іншого варіанту нема. — Хлопець підбадьорливо посміхнувся.

   Ми дійшли до тренувальних майданчиків, і почався ад. Зранку ми бігали, робили вправи, я вивчала бойові стійки — на захист, на напад. Після тренувань у мене залишалося півгодини на збори. Сніданок з’являвся у кімнаті, після чого я бігла до бібліотеки. Кілька годин на день Ал накривав нас чорним куполом і вдалблював у мене не лише формули, а й їхнє використання та допоміжні жести.

Друзів я бачила лише здалека. Лін підбадьорливо посміхалася, а Івар відправляв повітряні поцілунки. Було приємно, що пам’ятають. Ловісу я вміло уникала — зовсім не хотіла з нею перетинатися.

   Сил зовсім не залишалося. Алар став дуже відповідальним — видно було, що він дійсно хоче залишитися в академії. Жартів вже не було. Іноді він поплескував мене по плечі й промовляв щось на кшталт: «Витримай ці три місяці — далі буде легше».

   Перші два тижні я трималася, а на третьому перестала помічати, як пролітає ніч. Я лише заплющую очі — і вже час вставати. Спочатку розумієш, що це просто втома. Але відпочинку взятися нізвідки.

   На четвертий тиждень прийшла паніка. Я втратила можливість бачити сни. І найстрашніше — від цього навантаження я не розвивалася, а деградувала. Все частіше потрапляла в неприємні ситуації, яких без проблем уникнула б, якби мені бодай щось снилося.

   Кілька разів натрапляла на Ловісу з її друзями, але я просто стискала чорну намистину. Сил слухати образи не було. Ал без зайвих питань виручав.

   У дзеркало я не дивилася. Мені здавалося, що у відображенні бачу живий труп.

   Якось на занятті з Аларом я не втрималася від запитання:

   — Слухай, ти ж трупи з могил підіймаєш?

   — Ну… іноді, — він явно не розумів, куди я хилю. — Частіше навпаки — вкладаю їх назад. А що?

   — У мене таке відчуття, що я померла, а ти, щоб не відповідати за мою смерть, підняв моє тіло і робиш вигляд, що все добре. Може, тому я і сни не бачу?

   Він розсміявся, заспокійливо подивився на мене й запевнив, що я жива. Це, мовляв, спосіб виснажити мене до межі, щоб магія почала захищати сама себе. Йому така тактика теж не подобалася, але часу ставало дедалі менше.

    Вже завтра мало бути заняття з професором. Вони дозволять вивільнити мої сили. А я їх узагалі не відчувала. Усередині — порожнеча. Бажання розплакатися накочувало все частіше. Я навіть перестала знімати браслет на ніч — усе одно нічого не сниться.

   Іноді мені здавалося, що я готова здатися. Все набридло.

   Ранок був похмурий, прохолодний і дратівливий — одним словом. Я все ж подивилася на себе в дзеркало, вирішила хоча б підмалювати очі, щоб вони були видимі на обличчі.

   Першу половину дня я займаюсь в ненависній бібліотеці. Другу, іду до приміщень для занять новачків. Вони захищені від вивільнення будь-яких сил: нікому там неможливо нашкодити.

   Я буквально доповзла до свого місця. Ентузіазм давно зник. Теорію я точно здам, а от розумницею навряд чи стану. Тож сірою мені й залишатися до кінця своїх днів.

   Нехай ця перевірка робить зі мною що завгодно — хоч на частини розбирає. Байдуже вже.

   Я відпрацювала всі покладені завдання. На обід до мене забіг Алар, ми поїли разом. Потім він побажав удачі й пішов у своїх справах.

   Я дійшла до підвалу і чекала біля входу когось із професорів. Нарешті з’явився професор Грум. Він не поспішав.

   У голові крутилася лише одна думка: ну от, зараз ми все й вирішимо. Чи вартувало це знущання наді мною хоч чогось?

   Він підійшов, поглянув незадоволено і похитав головою.

   — Добрий день, пані Мелуш, — оминаючи мене, професор пішов до дверей потрібної нам аудиторії. Я рушила за ним. — Дивлюсь, ви себе зовсім не жаліли.

   У голові не було жодної думки для відповіді.

   — Добрий день, — усе, на що я була спроможна.

   Він зупинився й незадоволено оглянув мене ще раз.

   — Так нецікаво. Де запал?

   — Вигорів, — усе, чого я хотіла в цю мить, — щоб мої страждання скінчилися.

   — Зараз подивимось, — відкривши двері, він відійшов убік, пропускаючи мене. — Знімайте зайвий одяг і браслет.

   Я скинула речі на стілець у кутку. Кілька хвилин наважувалась зняти браслет — усе ж хотіла, щоб сила була. Та зрештою зняла і його. Повернулась до професора. Він дивився на мене, я — на нього. І нічого.

   Він підійшов ближче, зазирнув мені в очі — і знову нічого не відбулося.

   — Добре, давайте спробуємо інакше.

   Відійшовши, він підняв руку — і мене, мов ляльку, закрутило в темному вирії. Я нічого не робила. Відчула сильний удар об підлогу — і більше нічого. Лікті й коліна завтра будуть сині.