5.2

   Мені стало неприємно. Але тільки так я змогла оминути знущання над собою. До дівчини підійшла вогняна, допомогла підвестися й зібрати все з підлоги, кинула щось різке в бік тієї компанії — і вони разом пішли до столу. Я видихнула й побігла далі, до своїх.

   Ал помітив, що я вже близько, підвівся зі свого місця й чекав, доки я сяду. Івар розгублено дивився на нього, а Лін — навпаки, з явною цікавістю. Я теж здивувалася, але дуже хотіла їсти. Кивнула їм на знак привітання й одразу накинулася на їжу.

   — Дивлюся, ти дуже зголодніла? — з усмішкою зауважив Івар, спостерігаючи, як я поглинаю обід.

   Я була не в змозі відповісти — лише кивала. Вони все зрозуміли й продовжили розмову, поки я не заспокоїлася.

   — Я й не думала, скільки енергії ти витрачаєш, поки вивчаєш формули, — вже спокійніше сказала я, потягуючи сік.

   — Ти цього не відчуваєш, але використовуєш магію навіть під час навчання, — пояснив Ал і простягнув мені маленький оксамитовий мішечок. — Це тобі знадобиться.

   Я торкнулася мішечка — і чомусь одразу згадала ауру професора Грума. Провела пальцями по м’якій тканині — приємна на дотик — і відразу відкрила, щоб друзі не мучилися цікавістю. Усередині лежала чорна намистина. Я підняла її, щоб роздивитися. Гарна. Зовсім не схожа на інші.

   — Дякую, — щиро сказала я. — Це мені точно знадобиться.

   І одразу прикріпила її до браслета з іншими намистинами.

   — А нам? — з невинним виразом обличчя поцікавилася Лін.

   — Трохи пізніше, — вибачливо відповів Ал. — У мене була лише одна. За роки навчання не було кому її дарувати, тож і не робив інших.

   — Тобі, мабуть, було самотньо до появи Руни? — дуже обережно запитала Лін.

   — Я ніколи так не думав, — спокійно відповів він. — Скоріше, мені було звично. А тепер — цікаво. Вона мене захоплює. Хочеться вивчати цю дівчину.

   Лін мало не втратила свідомість. Я глянула на нього з осудом і вирішила якнайшвидше змінити тему, поки він не сказав ще щось. А йому, здається, було відверто весело.

   — Ал вам розповів, що тепер буде моїм наставником?

   — Некромант і наставник, ще й у нульової… Це неможливо, — здивувався Івар.

   — То ви тепер часто залишатиметесь наодинці? — Лін аж примружила очі.

   — Так, досить, Лін. Ти що, перечитала романів? — я почала нервувати. — Розумієш, він звідси вилетить, якщо станеться хоч щось із того, що ти навигадувала.

   Ал тим часом спокійно усміхався.

   — Чого це він вилетить? Відносини ж не заборонені, — щиро здивувалася Лін.

   — А як же викладач і студентка? — я обернулася до Алара. — Професор Грум застерігав.

   — Швидше за все, він зацікавлений у твоїх можливостях, — відповів некромант. — І романи точно не сприяють розвитку. А нам потрібно поспішати. Три місяці — це небагато.

   — Точно… У тебе є лише три місяці, після яких вирішуватимуть твоє подальше навчання, — зовсім засмутилася Лін.

   — А ти, замість того щоб зводити інших, краще б собі когось знайшла, — усміхнулася я, легенько штовхнувши Лін плечем.

   — Я до такого ще не дозріла, — зніяковіла вона.

   Ми ще трохи посміялися, прибрали зі столу й розійшлися в різні боки. Домовилися з Алом після всіх занять зустрітися в кабінеті професора Строн, щоб оновити наші з ним розклади. Я одразу попередила, що прийду вже після вечері — інакше когось із них точно з’їм. Ал пообіцяв попередити професора. На тому й розбіглися.

   Навчання тривало. До нас, сірих, кілька разів підходили викладачі — пояснювали, з чого краще починати, давали загальні настанови й ішли далі. Сірі між собою майже не спілкувалися: інколи кілька фраз — і знову тиша.

   Я відчула втому. Відірвала погляд від книжок, потягнулася — спина зовсім затерпла. Вирішила трохи пройтися бібліотекою. Помітила інших студентів і пішла глибше між стелажами, щоб нікому не заважати.

   Розглядаючи полиці, я натрапила на викладацький відділ зі столами. Вочевидь, у них був окремий вхід — через загальну залу вони не проходили.

   Викладачів було кілька. І серед них — професор Грум. Його ні з ким не сплутаєш. Я завмерла, спостерігаючи за ним. Цікаво… як я, не беручи участі в бойовій практиці, зможу дізнатися, яка в нього друга здатність? А якщо їх більше ніж одна?

   З роздумів мене вирвало відчуття чужого погляду. Я зрозуміла, що безсоромно витріщаюся на професора. І що він, своєю чергою, дивиться просто на мене.

   Стало ніяково. Але робити вигляд, що це не я, й тікати — ще гірше. Я зібралася з духом і підійшла.

   — Вибачте, будь ласка… Можливо, я не вчасно? — звернулася я, зупинившись біля його столу.

   — Нічого страшного, — з цікавістю відповів він. — У вас є до мене запитання? Чи ви просто спостерігаєте?

   — Ні в якому разі, — надто різко відповіла я. — Я просто відпочивала. Спина затерпла… і вас побачила.

   Він оглянув мене з ніг до голови, затримав погляд, ніби щось обмірковував, робив власні висновки.

   — Я так розумію, браслет блокує не лише ваші здібності, а й прямолінійність, — промовив він, схрестивши руки на грудях. — Не думав, що він на таке здатен. Вже не цікавлять мої сни?

   Чому він постійно намагається вивести мене з рівноваги? Не вийде. Навпаки — це лише ще більше заводить. І тепер уже я починаю провокувати співрозмовника. Треба стримуватися.

   — Цікавить, — спокійно відповіла я. — Але не це.

   Я замовкла, навмисно залишивши паузу. Він теж мовчав, але почав уважніше вдивлятися в мене. Отже, зацікавився. Просто не зізнається. Добре.

   — Я бачила вашу ауру. Її колір мене зацікавив.

   Він завмер.

   — Ви не могли бачити мою ауру, — повільно відповів професор. — У вас немає такої здібності.

   — Це сталося після розпивання зілля.

   Після моїх слів він злегка махнув рукою, і над нами з’явився купол — майже непомітний, але відчутний.