5.1

   Некромант чекав мене біля підвіконня.

   — Я зараз проведу тебе до бібліотеки, а на обіді зустрінемось у їдальні й поговоримо, як будемо тепер з тобою жити, — посміхнувся хлопець, беручи мене за руку й прямуючи в бік бібліотеки. — І тепер ти не зможеш мною скористатися.

   — Та не дуже й хотілося, — образливо надула я губи. — Я ж зможу зняти його в будь-який момент?

   Він зупинився, обернувся до мене вже без усмішки й заговорив серйозно:

   — Давай домовимось одразу: якщо такі відносини тобі не підходять — кажи. На мені велика відповідальність за тебе, і я не хочу схибити. Розумієш, якщо ти знімеш браслет десь поза кімнатою, викладачі це відчують. Але це не найгірше. Тебе можуть відчути й інші маги, і хтось обов’язково повідомить у міністерство, в столицю. Тоді тебе заберуть. А вони вміють і обіцють багато, і залякують. Варіантів у них вистачає.

   — А чому мене досі не помітили? Особливо в кабінеті? — запитала я.

   — Ти так і не зрозуміла? — усміхнувся він. — Нічого, навчишся. Ми з професором Грумом тримали твій контур разом із професором Строн. Вони мене не попередили — мабуть, вирішили перевірити, наскільки я готовий до ускладнень.

   — Зрозуміло… Я там нічого не відчувала, окрім енергії леді Строн.

   — Ти змогла розгледіти її магію? — здивувався Алар, продовжуючи йти коридорами.

   Та вже не тримав мене за руку. Я глянула на нього й усміхнулась.

   — Після зілля я бачила аури всіх вас.

   Підхопивши його під руку, я потягла до потрібного повороту. Він здивовано подивився на мене, а потім усміхнувся якимось власним думкам.

   — Будемо вважати, що ти згодна на вільне спілкування. Цікаво… я жодних аур не бачив.

   — У тебе чорно-смарагдова. Дуже гарна.

   — Чорна — це зрозуміло. А смарагд звідки? — ще більше здивувався він.

   — Не знаю. Буде тобі над чим подумати.

   Він зголосився довести мене до мого місця, і ми продовжили розмову. Та раптом хтось заступив нам прохід.

   Я підняла голову й побачила дівчину-анімага, яку ми вже зустрічали на вечірці. Вона дивилася на мене з відвертою ненавистю — з таким виглядом, ніби я зруйнувала їй життя.

   — Вибачте, але ви заважаєте нам пройти, — з неприхованим нерозумінням звернувся Ал до дівчини.

   — Вибач, ти мені ні до чого. Проходь, будь ласка. А от з нею я хочу поспілкуватися.

   — По-перше, ти маєш хоча б представитися, — спокійно, але холодно відповів він.

   Вона невдоволено зиркнула на нього, та все ж стрималася.

   — Я Сольвейг Енівеір, анімаг. Перший курс, другий рівень.

   — Приємно познайомитися. А тепер, будь ласка, дай нам пройти.

   — Іди. А сіра нехай залишається. Мені є що їй сказати, — вона зробила крок уперед і заступила мені дорогу.

   — Зачекай, я бачу тебе вдруге в житті. Про що нам із тобою розмовляти? — не витримала я.

   — Про те, як ти маєш поводитися з магами, нікчемо, — вона різко простягнула руку, і лапа з кігтями вхопила мене за плече. — Ти дуже образила мою подругу. Треба вибачитися.

   Вона вже збиралася потягти мене за собою, але за мить її повністю огорнула темрява. Сольвейг побіліла й почала відступати, намагаючись скинути з себе чорне павутиння.

   — Запам’ятай, дівчинко, — голос Ала став холодним, — некроманта краще не злити.

   Він стиснув руку, і павутина миттєво перетворилася на дрібних чорних павуків. Вони повзли до рота, в ніс, у волосся. Дівчина спершу намагалася відбиватися, але швидко зрозуміла свою неспроможність, завмерла й тихо заскиглила.

   — Ти першокурсниця й не вмієш таке розвіювати. І те саме відчуватиме сіра поруч із тобою. Подобається знущатися зі слабших? Тоді це буде твій сон на місяць. Подумай над своєю поведінкою.

   Я поклала руку йому на плече й підійшла ближче.

   — Не треба навіювати кошмари, будь ласка. Нехай це буде попередження. На перший раз.

   Він глянув на мене й усміхнувся.

   — Ти мені все ж таки подобаєшся, раз я не можу тобі відмовити.

   Клацання пальців — і все зникло.

   — За мою доброту будеш мені винна, — додав він тихіше. — А ти, будь люб’язна, зникни. Пам’ятай, завдяки кому не мучитимешся.

   Дівчина тієї ж миті розчинилася в просторі.

Я підійшла до свого місця, сіла й подивилася на нього з захватом. Ал нахилився ближче, заправив пасмо мого волосся за вухо й серйозно промовив:

   — Тепер у тебе з’являться вороги. І я не завжди буду поруч. Тобі треба якнайшвидше вчитися. Часу на розваги не буде. Все зрозуміла?

   Я лише кивнула, не відводячи від нього погляду. Він клацнув пальцями перед моїми очима — марно.

   — Доведеться подарувати тобі намистину. Щоб зверталася, якщо будуть проблеми.

   Ще якийсь час я дивилася на нього, не в змозі вимовити й слова, а він, своєю чергою, уважно оглянув моє плече.

   — Невеликі подряпини. Магію застосовувати не буду, — констатував Ал.

   — Я у захваті від тебе, — з придихом промовила я. — Ніколи не бачила некроманта в роботі. Це неймовірно.

   — Це ти неймовірна, — відповів він, і я здивувалася його словам. — Озирнися навколо.

   Я виконала його прохання. Усі, хто був у бібліотеці, навіть боялися дивитися в наш бік. Робили вигляд, ніби тут нікого, окрім нас, не існує.

   — Розумієш тепер, чому ти не бачила роботи некромантів? — тихо запитав він. — Маги й люди бояться нас сильніше, ніж вогню.

   — А чого вас боятися? — щиро здивувалася я. — Якщо подумати, будь-який стихійник може посперечатися з тобою в силі, якщо досягне твого рівня.

   — Ключове слово — «якщо», — усміхнувся він. — Ментальна магія сильніша й стабільніша. Стихійна ж залежить від надто багатьох факторів.

   Він легенько торкнувся пальцем мого чола.

   — Якщо в пустелі зустрінуться маг води вищого рівня й некромант третього — хто буде сильнішим? На наступному занятті зі мною відповіси. Це твоє перше завдання від мене.