4.2

   — А до речі, про що ви з професором розмовляли в його кабінеті? — з цікавістю запитав Івар. — Я думав, він мав запросити нас обох.

   — Було відчуття, що намагався перевірити мої можливості без наслідків для себе, — згадуючи розмову, відповіла я.

   — І які були наслідки? — наполягав він.

   Я зупинилась і подивилася йому в очі, але він відвів погляд.

   — Ти на що натякаєш? — мені стало прикро від його поведінки. — І мені ніяково від твоїх дій.

   — Вибач, — зібравшись із силами, промовив він. — Після вчорашнього ти мені наснилася… І повір, це не ті сни, в яких ти хотіла б брати участь.

   Моя щелепа відвисла, очі розширилися. Я не могла повірити своїм вухам.

   — Бачиш, це все ти робиш, — закривши очі, з очікуванням на мою реакцію промовив Ал. — В житті б я в такому жодній дівчині не зізнався.

   Я мовчала, намагаючись переварити почуте. Потім у середині мене почав вирувати вирій емоцій. Ал поволі відкрив очі й здивовано дивився на мене.

   — Трясця його матері! — згадавши причини від’їзду з дому, не втрималася й вигукнула, сплескуючи руками. — Тобто, я в усьому винна?

   Алар явно не очікував такої реакції, підняв руки перед собою, намагаючись мене заспокоїти, але не торкаючись.

   — Не думаю, що винна прям у всьому лише ти. Я учора хотів тебе поцілувати, але вчасно зупинився. Можливо, через мої бажання все вийшло з-під контролю.

   — Що ти маєш на увазі? — я не зовсім розуміла, про що він.

   — Я не знаю, як це пояснити, — він винувато подивився на мене. — Вибач, будь ласка, якщо тебе образив.

   — Ні, ти мене не образив. Дякую за відвертість, — я намагаюся посміхнутися якумога невиніше.

   — Ось у чому справа, — продовжив він. — Я не хотів би бути настільки відвертим з дівчиною, яку знаю менше доби, але… це виглядає як навіювання. — Він теж посміхнувся. — Ти не подумай погано, я маю на увазі, що ти симпатична, цікава, розумна. З тобою весело, але коли я не поруч з тобою — це зводить мене з розуму.

   — Все, досить, — я взяла його за рукав і швидко попрямувала до замку. — Нам терміново треба до викладачів. Хай вони розбираються з цим. А ти мене влаштовуєш як друг, і я не хочу, щоб були незручності.

   — Дякую, — здихнувши з полегшенням, хлопець попрямував за мною.

   Поки ми прямували до кабінетів, я дуже нервувала через професора Грума. Я його теж бачила уві сні. Напевно, я якось на нього вплинула, але він сильний маг і, мабуть, впорався з наведенням.

   — А що якщо я не маг, а відьма, і мені треба навчатися в іншому закладі? — моє питання було скоріше риторичним, але Алар вирішив заспокоїти мене.

   — Не вигадуй! — наздогнав мене і клацнув по носу. — Ти ж навчалася в школі з магічним нахилом, а відьми вчаться зовсім в інших закладах.

   Я зупинилася й обміркувала його слова.

   — Щось я себе накручую… Ти правий. Тоді нам точно треба до професорки Строн — можливо, вона зможе допомогти.

   — А нам-то чого? — розмірковував хлопець, не зменшуючи темпу. — То тобі допомога потрібна?

   — А я хочу продовжувати наше спілкування… але без подробиць нічних фантазій, — підморгнула я некроманту.

   Мені здалося, що він трохи зніяковів. Потім подивився на мене, побачив мою посмішку, розслабився і відповів:

   — Не переживай, там усе було пристойно… але приємно.

   Я зупинилася й обернулася до нього вже обурена. Він засміявся голосно, не стримуючись. Я все більше дивувалася і дуже хотіла вдарити його в лоба. Відсміявшись, він поплескав мене по плечу й пояснив:

   — Неправильно, що я червонію від твоїх слів… має бути навпаки.

   При цьому він забув прибрати руку з мого плеча, і я скористалася цим. Зробивши крок ближче, дивлячись йому в очі, я поклала руку на його груди і пошепки, з придиханням, промовила:

   — Вчора саме з цього все й почалося.

   Відчуття, що він перестав дихати.

   — Підловила!!! — і тепер моя черга була сміятися в голос.

   Він прибрав руку з мого плеча, розгублено подивився на мене, а потім підтримав у гучному сміху.

   — Нелегко мені буде з тобою, — промовив крізь сміх і сльози.

   — Дивлячись на те, чого саме ти очікуєш, — відповіла я.

   — Дуже радий, що вам весело. Я теж не проти до вас приєднатися. Розповісте?

   За розмовами ми не помітили, як дійшли до викладацького поверху. Повернувшись, почули голос за спиною — там стояв Грум, схрестивши руки на грудях. Замість вибачень за свою поведінку, перше, що прийшло мені в голову, я і виговорила:

   — Добрий ранок! А вам сьогодні нічого не снилось?

   Очі Грума потемніли. До речі, вони раніше не були чорними, а обличчя стало сірішим і навіть якось загостреним.

   — Добрий ранок, студенти. Ми вас уже чекаємо. Пройдіть до кабінету професора Строн, будь ласка, — промовив він якось загрозливо.

   Ми схилили голови і пішли, наче на заклання. Алар нахилився до мене і пошепки сказав:

   — Ти зовсім без розуму, таке у нього питати?

   Я відповіла так само пошепки:

   — Сама від себе в шоці. Що тепер буде зі мною?

   Ал рукою провів по горлу, натякаючи на моє «обезголовлення». Ну що ж, раз вже так, — подумала я.

   Заходячи до кабінету, я помітила професора Строн за столом. Все одно неймовірна жінка — від її очей неможливо відірвати погляд.

   — Добрий ранок, пане Франг, пані Мелуш, — привіталася леді, дивлячись на кожного окремо. — Сідайте, будь ласка.

   Професор Грум зайняв позицію позаду нас, що мене дуже насторожило — постійно хотілося обернутися. Відчуття небезпеки накривало мене. З моїх думок мене витягнув голос Строн:

   — Пані Мелуш, будь ласка, зніміть амулет-захисник і передайте мені.

   Я обернулася, шукаючи хоч якусь підтримку. Ал теж здивовано дивився на мене, але кивнув головою — він їм повністю довіряє, а що до мене…