3.3

   — Я б не був таким упевненим, — спокійно відповів він. — Ви взагалі нічого не відчуваєте?

   Я прислухалася до себе, намагаючись зрозуміти, що саме маю відчути.

   — Трохи прохолодно стало.

   Темрява з його очей почала повільно розливатися. Процес був… захопливий. З’явилося дивне бажання торкнутися її — я навіть несвідомо простягнула руку до його обличчя.

   Навколо нас теж почала розтягуватися темрява. Вона ніби обережно намагалася мене скуштувати. Дихати стало важче, але не так, як із Аларом — усе відбувалося повільніше, глибше.

   Стоп. Це сон?

   Мені стало лячно, і я змусила себе заплющити очі. Прорахувала до десяти. Відкрила — і побачила його здивування.

   — Дуже цікаво, — сказав він. — Намагайтеся не утримувати зоровий контакт, доки ми не визначимо, як вам із цим жити.

   — Що це було? — запитала я.

   — Точно відповісти не можу, — визнав він. — Будемо розбиратися.

   Він помітно заспокоївся й навіть дружньо усміхнувся.

   — Так, я некромант. І це відомо всім. Завдання було елементарним, рівня нульовика — визначити силу й приналежність мага. І ви виявилися здатною відчувати. Але це ще не все. Вам усе ж доведеться попрацювати.

   Я зраділа — хоча б частково завдання виконане. Але запитання залишалися.

   — А чому ви в такий пізній час прогулювалися в парку? — з підозрою поцікавилася я.

   — Нічого підозрілого, — спокійно відповів він. — Я відчув поглинаючу темряву й прийшов перевірити, що сталося. І, вважаю, з’явився дуже вчасно.

   — Тут ви маєте рацію, — кивнула я. — Мені здавалося, що я задихнуся. Не було можливості зробити хоча б один подих, а серце ніби зупинялося.

   — Таке трапляється, коли намагаєшся взяти контроль не над своєю стихією, — пояснив він. — Ви не темна. Це факт. Хоча, зізнаюся, натяків на це не було і з самого початку.

   — У цьому я й не сумнівалася, — сказала я і раптом відчула страшенну втому. Навіть позіхнула, прикривши рот рукою.

   — Ви, певно, дуже втомилися, — зауважив він. — Дозвольте, я перенесу вас до вашої кімнати.

   — Дуже втомилася… — зітхнула я. — Хоча не розумію, з чого б це.

   — З того, що це був ваш вплив. А оскільки таке сталося вперше — ви використали занадто багато сили.

   Втома відчутно накривала, думати про все це хотілося вже потім.

   — Буду вдячна за переміщення. Сил зовсім немає кудись іти, а спати у вашому кабінеті бажання теж не маю.

   Він підійшов обережно, однією рукою охопив мене за талію, другою простягнув уперед — і темрява м’яко нас огорнула.

   — Дайте дозвіл до вашої кімнати.

   Я здивовано подивилася на професора, але це було єдине, на що вистачило сил.

   — Без проблем. Я даю дозвіл професору Лейфу Груму до моєї кімнати.

   За мить я відчула, як підлога під ногами перестала існувати. Інстинктивно притиснулася до Грума й навіть обхопила його руками. Було лячно: навколо — прохолодна темрява, і єдине джерело тепла — твій викладач. Хотілося триматися за нього і в жодному разі не відпускати.

   Минуло кілька секунд — і я впала на ліжко, тоді як професор устояв. Він запустив маленьку світлову сферу під стелю, намагаючись зорієнтуватися.

   — Ви дали мені допуск до своєї кімнати?

   — Ну так. Ви ж самі сказали, — відповіла я, все ще лежачи на ліжку. — Чи я щось неправильно зрозуміла?

   — А ці кімнатки для сірих і справді маленькі… Я й не уявляв, наскільки, — озираючись, промовив Грум.

   — Увімкніть, будь ласка, світло, бо я не дотягнусь, — попросила я, сідаючи на ліжко. — Вставати не буду, самі розумієте чому.

   Увімкнувши світло, він прибрав сферу. Професор ще раз окинув поглядом кімнату, очевидно дійшов висновку, що ситуація неприйнятна, побажав мені доброї ночі — й зник.

   Я лише позіхнула й попрямувала в душ. Сил залишалося дедалі менше, а засинати в одязі не хотілося. Після всіх процедур я переодяглася в піжаму, вмостилася в ліжку й заплющила очі.

   День видався надто цікавим, але про все це я подумаю завтра. Може, щось навіть насниться. А сьогодні — тільки спати. Спати. І ще раз спати.

   Уві сні в голові все перемішалося. Минуле, майбутнє й фантазії втомленого мозку злилися в одну тягучу, нестійку масу, з якої неможливо було вичленувати щось конкретне. Такого зі мною майже не траплялося. Але перший день навчання, нові знайомства, дивні ситуації, які я не прорахувала заздалегідь… Я надто послабила контроль — і тепер маю те, що маю.

   Перед очима спалахнув танець. Надто близький, надто правильний у своїй неправильності. Алар. Його рука лягла мені на талію впевнено, без вагань, пальці ніби знали, куди саме торкатися. Я відчула тепло його долоні навіть крізь тканину одягу, відчула, як тіло саме підлаштовується під його ритм. Ми рухалися синхронно, занадто плавно, ніби давно вивчили одне одного. Його подих ковзнув по моїй щоці — ще мить, і відстань між нами зникла б остаточно…

   Світ здригнувся.

   Партнер змінився. Тепер це був професор. Його руки не поспішали. Вони не хапали — вони володіли. Один рух — і я вже ближче, ніж дозволяє будь-який здоровий глузд. Інший — і я відчуваю його присутність занадто чітко, занадто гостро. У цьому танці не було зухвалості, лише стриманий контроль, від якого в грудях стискалося, а подих збивався.

Його погляд затримався на мені довше, ніж слід. Не викладацький. Не оцінювальний. Темний, уважний, небезпечний. Ніби він знав про мене щось таке, чого я сама ще не усвідомлювала.

   Мені стало гаряче. Серце билося повільніше, але важче, кожен удар віддавався десь нижче, ніж мав би. Це лякало. До тремтіння. І водночас — притягувало так сильно, що хотілося зробити крок уперед, порушити дистанцію, дозволити ще один рух… ще один дотик.

   — Та що за… — промайнула думка. — Мені, певно, терміново потрібен тлумачник снів.

Що за хрінь тут відбувається? Звідки ці образи? Тим паче, що я не фантазувала про хлопців уже дуже давно. Навіть бажання такого не було.