3.2

   — А ти, я так розумію, намагаєшся знайти в собі бодай щось, щоб зрозуміти свою приналежність?

   — Це так помітно? — я усміхнулася, намагаючись сховати за посмішкою смуток.

   — Досить, — відповів він. — Одне можу сказати точно: коли ти починаєш злитися, твої очі теж ніби підсвічуються.

   Він уважно дивився просто в мої.

   — З чим це пов’язано — треба розбиратися. Але це точно не стихія. Стихійники так не вміють.

   — Якщо ти маєш рацію, — тихо сказала я, — то це дуже добре.

   Я видихнула.

   — Значить, я не нікчема.

   Він підійшов ближче, не відриваючи від мене погляду. Цей погляд був не на обличчя — він ніби проходив крізь мене, в саму глибину. Голос став нижчим, із легкою хрипотою. Я відчула, як по землі поповз холод, а відвести очі не змогла, скільки б не намагалася.

   — Ніколи не слухай дурних магів, — тихо промовив він. — Вони не бачать істини.

   Він підійшов ще ближче. Торкнувся рукою мого обличчя. На мить здалося, що він зараз поцілує мене… але замість цього дуже обережно провів долонею по шиї й поклав її мені на плече.

   Я не могла розірвати зоровий контакт. Стояла, мов зачарована, і як остання дурепа чекала — сама не знаю чого.

   І раптом — провал.

   Я падаю в безодню, не встигаючи вхопитися за край. Темрява стискає легені, виштовхує з них останнє повітря, і я розумію: я задихаюся. Хапаю ротом порожнечу, намагаючись видихнути й вдихнути водночас.

   Десь у сонячному сплетінні спалахує пожежа — така сильна, що здається, вона зараз спалить мене зсередини. Під час падіння я знову і знову бачу його очі — і темрява з них огортає мене ще щільніше.

   Відчуття таке, ніби щось намагається мене знищити… але загрози я не відчуваю. Лише розумію, що він зовсім поруч: крізь холод темряви пробивається тепло його тіла.

Я інстинктивно вчепилася в його плечі — здалося, що це єдине, що не дасть мені померти.

   — Вибачте, що втручаюся у ваш романтичний вечір, — пролунав сторонній голос, — але, здається, він вийшов з-під контролю. І, підозрюю, ви не цього намагалися досягти.

   Ні я, ні Алар не відреагували. Я розуміла, що це треба зупинити. Але сил не було. Я падала ще глибше, і темрява вже не просто огортала — вона затягувала. Тіло німіло, а в голові народжувалося дивне, страшне бажання — просто померти й щоб усе закінчилося.

   Раптом пролунав гучний різкий звук. Лише за мить я усвідомила, що це професор Грум плеснув у долоні.

   — Ви мене чуєте?

   — Так! — відповіли ми одночасно.

   — Уже краще.

   Він видихнув крізь зуби.

   — А тепер, пане Франг, поки я тримаю контури темряви, заспокойте свою магію. В такому стані вона пів парку знищить. Що з вами відбувається? Ви не першокурсник. Наскільки мені відомо, контроль у вас на високому рівні. Невже вас так зацікавила ця… сіренька, що ви втратили розум?

   Він зробив паузу, окинув мене оцінювальним поглядом.

   — Не можу сказати, що тут є щось видатне. Але, звісно, це вже справа смаку.

   Мовчанка затягнулася.

   — Навіть на це не реагуєте? — сухо додав він. — Що ж… і що мені з вами робити?

   Чого це він з нас знущається? Краще б допоміг. Я відчувала, що зі мною щось відбувається, але не могла ані поворухнутися, ані заговорити. З горла виривалося лише глухе мукання.

   Мені здалося, що минули години, перш ніж я змогла видушити з себе хоча б звук…

   — Очі… — прошепотіла я. — Я не можу… я падаю…

   Я змусила себе говорити — це трохи сповільнило падіння, але ненадовго. Мить — і я знову зірвалася вниз. Серце билося через раз, ніби поступово кам’яніло. Стільки сил пішло на ці кілька слів, а вийшов лише безпорадний шепіт.

   На щастя, наш викладач виявився не лише розумним, а й уважним.

   Я відчула на своєму обличчі прохолодну долоню — і світ повернувся. Нічні звуки. Мій подих. Якась метушня з боку Алара.

   Дуже близько до вуха пролунав голос:

   — Я відкриваю вам очі. Тільки дивіться собі під ноги.

   Я кивнула — і лише після цього рука зникла.

Під ногами була вигоріла трава. А трохи далі — Алар, який з винуватим виглядом ходив колами, пригладжував темряву руками й щось тихо їй нашіптував. Це було… заворожливо. Я навіть не помітила, як відкрила рота.

   — Пане Франг, — холодно пролунало поруч, — негайно до себе в кімнату. Завтра ми все обговоримо. Наслідки вашої… діяльності я знищу.

   Він зробив паузу.

   — А ви, пані Мелуш, — швидко в мій кабінет. І ще. Я забороняю вам удвох розпивати алкоголь. Наказ зрозумілий?

   Я не озиралася. Просто побігла. Що це було? Я була розгублена. Не розуміла, як так сталося — і що саме сталося.

   Коли я дісталася кабінету, професор уже чекав біля дверей.

   — Заходьте, будь ласка, — спокійно промовив він, ніби нічого не сталося. — Сідайте навпроти мого столу.

   Відчуваючи провину, я зайшла й сіла. Підняла на нього очі — але він навіть не дивився в мій бік.

   — Що зі мною трапилося? — тихо запитала я.

   — Одне можу сказати напевно, — не обертаючись, відповів Грум. — Вам заборонено вживати алкоголь, доки ми не визначимо ваші здібності.

   Зробив паузу.

   — Завтра я говоритиму з професоркою Строн. Вона значно обізнаніша в цій сфері.

   — Ви некромант, — сказала я, радше констатуючи факт.

   — З чого ви це взяли?

   — Мені так здалося. Я нічого не бачила… але відчувала, що саме ви робили.

   — Вважаю, — він і далі дивився у вікно, — це не те, про що вам варто зараз турбуватися.

   — Тоді навіщо ви запросили мене до кабінету, — я схрестила руки на грудях, — якщо без професорки Строн говорити нема про що? Я розумію, що щось сталося. Але що саме — для мене загадка.

   Він мовчав кілька секунд. Потім повільно розвернувся, сів навпроти мене й подивився просто в очі. Говорив тихо — так, ніби хижак боявся злякати здобич.