2.3

   — Невеличка витівка, — спокійно відповів він. — Це весело, поки нікому не заважає.

   Я трохи задумалась, а потім все ж наважилась:

   — А як довго б ви чекали, поки я почну шукати вас?

   — Я працюю до вечора, — сказав професор, не відриваючись від своїх паперів. — Якби помітив активність з вашого боку, запросив би до себе.

   — Дякую за відповідь. — Я на мить замовкла, потім вирішила уточнити: — Так яке ж моє покарання за розмови?

   — Це не покарання, — спокійно відповів він. — Це можливість знайти відповіді на ваші питання.

   — У мене було лише одне запитання до вас… — я трохи похитала головою. — А які ще питання?

   Він спокійно дістав зі шухляди список книг і виклав його переді мною, стежачи за моєю реакцією.

   — Ваше перше завдання: описати всі можливі співпраці магічних потенціалів у одного мага. Друге — виявити мої можливості. — Його погляд став пильним. — Одразу скажу: ця інформація відома лише моїм близьким знайомим. І повірте, якщо ви почнете розпитувати когось із них, я дізнаюся про це. І ви провалите завдання. А тоді… буде покарання. Строк три місяці — якраз до відпочинку. Все зрозуміло?

   — Так, зрозуміла, — кивнула я. — Якщо виникнуть питання саме до вас, можу звертатися?

   — Так, звісно. — Він трохи посміхнувся, повертаючись до паперів. — Якщо досліджуєте мене, без питань не обійдеться. До ваших послуг. Ви вільні. До побачення.

   Професор махнув рукою в бік дверей і повністю занурився у свої документи, цілком втративши інтерес до мене. Я обережно рушила до виходу:

   — До побачення. Гарного вечора.

   Залишивши кабінет, я глянула на новий список книг. Ще десяток додалося до того, що вже є… Коли я все це встигну перечитати? Занурившись у роздуми, я ледве помітила фігуру біля стіни.

   — Довго ти там? — пролунав знайомий голос. — Я хотів ще раз вибачитись.

   Я здригнулась і лише тоді помітила некроманта. Він стояв у тіні, так природно злившись із нею, ніби був її частиною. І знову простягнув мені руку.

   — Угу, дякую за вибачення, — фиркнула я. — Але ти справді вважаєш, що я остаточна дурепа і дозволю тобі до себе торкнутися? Тобі ще пощастило, що я не зламала тобі ніс. Щоб і близько не підходив.

   Він лише хмикнув — і, сприйнявши мою різкість як дружній тон, рушив поруч зі мною.

   — Коли ти без вагань простягнула до мене руку, я здивувався, — зізнався він. — І просто вирішив перевірити тебе. Але не зміг. Уже професор Строн пояснила, що тебе захистив професор Грум. Хоча, чесно… я нічого поганого не задумував. Хіба що трохи покращити твоє ставлення до мене.

   Я зупинилась і подивилась на нього серйозно:

   — А звичайне спілкування вже ніяк не допомагає покращити ставлення?

   Він зітхнув, але не відвів погляду:

   — Ти, мабуть, забула, що я некромант. Єдиний на своєму потоці. І ти перша за ці роки, хто зі мною вільно говорить. Ну, окрім викладачів, звісно. З ними мені взагалі комфортно, тому я й планую залишитися.

   — У тебе… немає друзів? — мимоволі вирвалось у мене. — Це… сумно. Вибач.

   — Є, — спокійно відповів він. — Але лише під впливом. Вони не звертають уваги на темряву навколо мене. Поки нам обом не набридає.

   — Вони йдуть на це свідомо?

   — Так. Я нікого не примушую. — Він глянув на мене з цікавістю. — До речі, можливо, ти теж некромант.

   Ми вже вийшли з будівлі й повільно йшли алеєю.

   — З якого це дива? — пирхнула я. — Я не помічала за собою любові до мертвих чи цвинтарів.

   Він посміхнувся — трохи криво, але щиро:

   — Дивно, але ти не відчуваєш дискомфорту поруч зі мною. І, здається, навіть нічого не помічаєш.

   — Єдине, що я можу про тебе сказати, — відповіла я після паузи, — це те, що я не відчуваю від тебе небезпеки. Чому — не знаю.

   Біля бібліотеки він зупинився.

   — Гарно було поспілкуватися. Дякую тобі. І ще раз вибач. Можливо, нам ще випаде така нагода.

   — А ти не йдеш навчатися?

   — Нє. — Він усміхнувся вже по-хуліганськи. — Сьогодні всі гуляють. А мені навіщо сидіти за книгами? Я ж не дурник. Піду теж розважусь.

   — Так у тебе ж немає друзів… з ким ти будеш розважатись?

   — Їм зі мною ніяково, але вони мене терплять, — знизав плечима. — Або… — він на мить затримав погляд на мені, — може, ти хочеш зі мною?

   — Я сіра, якщо ти не помітив, — фиркнула я. — І вже з завтрашнього дня у нас повноцінне зазубрювання матеріалу. Мені треба показати себе з кращої сторони, щоб не вилетіти.

   — Та не парся, — легко відповів він. — Я буду поруч і проведу тебе до гуртожитку, щойно скажеш, що час іти. До того ж, деякі з ваших сірих теж пішли відпочити й познайомитися з іншими студентами.

   Я зітхнула, трохи подумала і здалась:

   — Ну добре, уламав. Давай зайдемо, я оновлю список книг… і піду переодягнусь. У мене на це є час?

   — Якраз встигаємо. Тільки швидше. Я почекаю тебе біля гуртожитку.

   Переодягаючись у більш звичний і комфортний одяг, я вирішила: пару годин відпочинку я заслужила. А вже потім — гризти граніт наук.

   Коли вийшла з гуртожитку, він стояв у тіні дерев. Але цього разу я бачила його чітко, ніби тінь більше не хотіла його ховати.

   — Все, я готова! — вигукнула я, підбігаючи до нього.

   Він уважно оглянув мене і тихо мовив:

   — Сірий точно не твій колір. Будь-який — тільки не сірий. Ти дуже гарна.

   — Дякую за комплімент, — усміхнулась я. — Але мені здається, нас спеціально роблять такими непримітними. Щоб ніщо й ніхто не відволікав від навчання.

   — Можливо… — задумався він. — Я про це ніколи не думав. Якщо чесно, я сірих узагалі не помічав.

   — Ось бачиш, яка жорстока система, — знизала плечима я.

   Він усміхнувся, але якось невпевнено:

   — А ти справді… не відчуваєш від мене загрози?

   — Розумієш, — відповіла я спокійно, — я точно знаю, що сьогодні не помру від рук некроманта. І цього мені достатньо.