2.2

   — Ви бачите, як мало менталістів, порівняно з некромантами та магами розуму, — промовив професор Грум спокійним, але пронизливим голосом. — Душі та магія життя постійно перетинаються, але більш розгорнуту відповідь на це питання я хотів би почути від вас. Тож ваше перше завдання — доклад із цієї теми. Підійдете після обіду, обговоримо строки виконання. Я буду на викладацькому поверсі у своєму кабінеті.

   Я почула декілька тихих смішків за спиною, обернулася і побачила вже знайому красуню зі своїми друзями. Вони дуже уважно дивилися на мене, а одна навіть помахала рукою, і посмішка її не обіцяла нічого доброго. Моє життя стає все більш цікаве… проблеми будемо вирішувати по мірі їх надходження. Але зараз варто поводитися ввічливо з викладачем, від якого залежить моє майбутнє.

   — Дякую за відповідь. Я дуже постараюся бути корисною, — відповіла я.

   Він лише кивнув і продовжив вводити нас у курс справ. Сьогодні день був короткий: знайомство з викладачами та групами. Найгірший розклад у нульовок.

   На обіді Лін із Іваром повідомили, що вони йдуть на вечірку знайомитися зі своїми однокурсниками, а ми, «сірі», після обіду маємо бути в бібліотеці. Завтра вже починається повноцінне навчання. Тож часу на вечірку з ними не залишалося. Івар пообіцяв наглядати за Лін і не залишати її саму весь вечір. На цьому ми розійшлися: я — на викладацький поверх, вони — у гуртожиток відпочивати.

   На викладацькому поверсі я була вперше. Знайшла кабінет із табличкою професора, постукала — відповіді не було. Потягла двері на себе: зачинено. Ну добре, чекатиму. Біля дверей було вікно з широким підвіконням, тож я присіла. Дістала книгу з магічної теорії і поринула у нотатки одного з найкращих магів розуму. Він описував відчуття кожного мага, коли той розкривав свою силу.

   Я вже добре розуміла, що стихія — не моє. Жодне з описів не допомагало. У грудях відчувався клубок, але ні кольору, ні розв’язання я не бачила. Сила просто є, і все. Побутова магія мені підвладна, але це всі мої можливості. Бути магічною прачкою чи прибиральницею здавалося принизливим навіть для мене.

   Не знаю, скільки часу я просиділа, повністю поринувши в роздуми та у цей цікавий фоліант, коли почула кроки і ледве не впала з підвіконня. Підняла голову — до мене наближався хлопець у темному одязі. Він ковзнув поглядом по мені без будь-якої зацікавленості, збираючись пройти повз… Але як так можна втратити шанс і не поговорити з некромантом?

   — Привіт, — зіскочивши з підвіконня, я опинилася прямо перед ним. — Ти некромант, судячи з кольору твого одягу?

   Він зупинився і вперше подивився на мене уважно. А я в свою чергу вдивлялася у його обличчя. Високий, з поставою, яка поєднувала спокій і впевненість; плечі широкі, як у тих, хто не один рік тренував тіло для магічної роботи. Довге темне волосся спадало хвилями на плечі, трохи неакуратно, але саме ця недбалість додавала йому неповторної харизми. Його чорні очі блищали глибоким, холодним спокоєм, але водночас у них можна було помітити і легку іскру цікавості, яку він спрямовував на мене, не моргаючи. Шкіра смуглого відтінку, рівна і матова, ніби вигорала під сонцем південних земель. Сильний ніс, чіткі вилиці та щелепа, що надавала йому трохи суворого, але привабливого вигляду. Руки довгі, але не надто мускулисті — майстерність і спритність переважали над грубою силою.

   Він посміхнувся, але без жодного пафосу: ця легка посмішка могла одночасно бути і дружньою, і дещо викликом, ніби мовчазно перевіряючи, на що здатна я. Його рухи здавалися впевненими, навіть невимушеними, але у кожному жесті відчувалася готовність до дії — таке відчуття, що він завжди знає, де стоїть, і що робить, ніби власне тіло та сила під його контролем у будь-яку секунду.

   — Привіт. Так, я некромант. А ти, дивлюсь, зовсім безстрашна, якщо стоїш на моєму шляху.

   — А чого я маю тебе боятися? — здивовано перепитала я. — Я не відчуваю від тебе загрози. Тим більше ми не в темному провулку, де невідомо, хто може напасти. Навряд чи ти мені зашкодиш.

   Він ще раз посміхнувся, і цього разу його погляд став трохи уважнішим.

   — Я Алар Франг, некромант, четвертий рівень, третій курс. Збираюся залишитися ще на два роки як аспірант. — Він простягнув руку, пропонуючи потиснути мою.

   Я так захопилася тим, що вперше бачу некроманта наживо, що забула всі застереження про спілкування з темними магами. Простягла руку у відповідь:

   — Я Руна Мелуш, нульовий рівень, перший курс. Дуже приємно познайомитись.

   Він подивився на мене пильно, майже прискіпливо.

   — Ти не можеш бути нульовою… — промовив він.

   І я одразу зловила себе на думці, що сильні маги завжди прагнуть підкорити всіх навколо.

   — Я застосував до тебе закляття підкорення першого рівня, а воно не подіяло.

   Я відчула легкий холодок страху, але швидко згадала про амулет.

   — У мене є амулет, — промовила я намагаючись обережно вивільнити руку.

   — Так, амулет захищає лише від ментального впливу… а ти майже сама запросила мене всередину, — спокійно продовжив тримати мою руку.

   Зрозумівши, що так просто звільнитися не вдасться, я підняла погляд і вдивилася у його гарне обличчя. А потім різко наступила йому на ногу. Він шипнув від болю і відпустив руку.

   — Я досі не відчуваю від тебе загрози, але ти поводисся дуже низько! — вигукнула я, склавши руки на грудях і намагаючись зайняти бойову позицію.

   Він присів навколішки, терши ногу, і враз його позиція виглядала більш уразливою. Мені так і хотілося вдарити коліном у ніс, але тут могла бути будь-яка реакція некроманта — і я точно програла б.

   — Студенте Франг, що тут трапилось? Я відчуваю заборонене застосування магії! — різкий голос професора Грума пролунав з кабінету. Я обернулася і побачила, як він виходить, абсолютно спокійний, з повною владною присутністю.

   Я встигла подумати лише одне: Коли він встиг туди зайти?