2.1

   Ранок почався з зовнішнього дзвінка, навіть можна сказати — мерзенного. Він не замовкав, поки я не відірвалася з ліжка, а коли я вирішила ще трохи полежати в тиші, він знову почав дзвонити. Коротше кажучи, поки я не пішла в прохолодний душ і не зробила всі ранкові процедури, цей звук не давав мені навіть сісти на ліжко. Кошмар якийсь. Треба буде дізнатися, чи можна якось регулювати цю систему — ненавиджу гучні звуки з ранку.

   Вийшла з кімнати бадьора й вирушила до гуртожитку Лін. Повз мене пробігали такі ж, як і я, першокурсники нульового рівня — кожен з надією, що незабаром підніме свій рівень. За ці кілька днів я помітила, що серед нульових я — єдина, хто активно спілкується з магами стихій, а менталісти траплялися лише зрідка. Інші ж були як тіні — непримітні у своїх сірих формах. Старшокурсників я майже не бачила. Зрозуміла, що у них навчання частіше проходить у бібліотеці й у форматі вільного відвідування. Поки йшла до Лін, думала, що можна зробити з цим ранковим “кошмарним будильником”.

   — Привіт, красуня.

   Я обернулася на знайомий голос. За спиною стояв Івар, зовсім не схожий на себе звичайного. Очей відірвати неможливо. Він помітив мою реакцію й посміхнувся.

   — Сьогодні я збираюся привернути увагу всіх дівчат нашого потоку.

   — Привіт. Ти мені очі засліпив своїм неймовірним виглядом, — проговорила я, з цікавістю роздивляючись його. — Не на навчання зібрався, а на побачення. Весь такий новенький, гарненький, кольоровий… що важливо.

   Я відвела погляд на його форму. У стихійників кольори грають ключову роль, і чим вищий рівень, тим більше відтінків можна додати. Вогняні маги — червоні, з усіма відтінками живого полум’я. Є ще мертвий вогонь — це вже до некромантів. Повітряні — блакитні, бірюзові, ніжні відтінки. Водні — насичені сині та лазурові, а земляні — усі відтінки зеленого. Менталісти мають свою градацію: маги розуму — золотисті, маги душі — чисто-білі, некроманти — чорні. Магів життя по кольору взагалі не визначиш, там усе значно складніше: життя за сприйняттям буває різним.

   А я… сіра, безбарвна. Якщо впаду десь у парку на доріжку, мене просто не помітять.

   — І до речі, дякую за “красуню”, — з легким реверансом відповіла я. — Мене це хоч трохи підбадьорює.

   — Да ладно, — посміхнувся Івар, трохи схиливши голову. — На тобі сукня сидить просто шикарно. Так сіра, але це зовсім не псує тебе.

   — Добрий ранок! А мені як? — запитала Лін, спускаючись зі сходів свого гуртожитку, з посмішкою.

   Ми з Іваром одночасно розгубилися. Маленька, тендітна, у блакитній суконці, немов фарфорова лялька, яку боїшся торкнутися, щоб не розбити. Першим прийшов до тями Івар: він обережно підійшов і поцілував їй руку. Лін зашарілася й розгубилася, а я тихенько засміялась.

   — А мені руки не цілував! — ображено сказала я, злегка посміхаючись.

   Лін підійшла до мене, взяла під лікоть і поцілувала у щоку.

   — Тоді я тебе поцілую, — невинно посміхнулась вона, видно було, що дуже нервує.

   — А можна й я так зроблю? — приєднався Івар.

   — Ні! — в один голос вигукнули ми з Лін, і всі троє розсміялись.

   — Що ви тут зубоскалите, немічи? Відійдіть з дороги, королева іде!

   Десь я вже чула цей голос. Обернувшись, ми побачили красуню, яка в перший день в академії мало не знесла мене з дороги.

   — З чого ти взяла, що ми немічи? — запитав Івар.

   Вона підняла голову, і наші погляди зустрілися. Її очі — глибокі, кристально-блакитні, з легким сяйвом, ніби світло відбивалося від прозорої поверхні озера. Кожен її крок здавався водяним танцем — невидимі хвилі лягали за її спиною, розходилися від її присутності.

   — Можливо, ти і не неміч, — її голос був тихим, але впевненим, — але поки спілкуєшся з цією сірою, будеш лише її рівня. А ця поруч… занадто невпевнена в собі, так що до кінця навчання, скоріш за все, залишиться на тому ж рівні.

   Вона розвернулася, і легкий вітер від її аури розвіяв кілька крихт пилу на доріжці. Її присутність одразу заповнила простір навколо — кожен рух здавався природним, але одночасно владним.

   — Я Ловіса Корт, маг води другого рівня, майже третій, перший курс. Добре подумай, з ким треба дружити, — підморгнула вона Івару, її усмішка була легка, але повна виклику.

   Ще раз кинула нам зневажливий погляд і пройшла між нами, наче течія води, відсуваючи Івара від нас.

   Ми подивились їй слідом і переглянулись.

   — Було б дивно, якби таке щастя не прибилося до нашого берегу, — задумливо сказала я.

   — Це точно. Не буває класу або потоку без королев, — додала Лін.

   Івар, не відриваючи очей від фігури Ловіси, яка вже майже зникла з поля зору, мовчки підхопив нас під лікоть і повів у замок.

   — До речі, красуні, я хотів вам подарувати свої намистинки, — зупинився він, дістав із кишені маленькі червоні намистини й обережно вклав нам у долоні.

   — А я теж сьогодні вночі доробляла, — схаменулась Лін, дістала блакитні шовкові мішечки і простягла нам свої подарунки.

   — А мені нема чого вам подарувати… — сказала я трохи образливо, відчуваючи свою неспроможність зробити подібне.

   — Не переживай, головне, що ми тепер зможемо зв’язатися один з одним, — Івар лагідно потріпав мене по голові.

   — Ти поводишся зі мною наче старший брат, — усміхнулася я.

   Хлопець лише посміхнувся у відповідь, дістав магічну нитку і вдягнув на неї свою намистину і Лін. Він приклав нитку з обома намистинами до зап’ястка, і вона сама з’єдналася. Я спостерігала за цим із захватом. Потім вони повторили дії — тепер у нас у кожного була власна намистина зв’язку, і я не могла приховати радості. А у мене навіть дві.

   Дійшовши до головного входу, нас зустріли першокурсники. Кольорове різноманіття трохи бентежило — навіть мій сірий виглядав гармонійно. Серед інших учнів не було жодного чорного, декілька білих із відтінками інших кольорів і багато чисто білих. Цікаво, з ким із них можна буде поспілкуватися.