1.3

   — А тепер вирішили, що ти готова до дорослого життя… — я глянула на неї й одразу зрозуміла, що сказала надто різко. — Вибач. Само якось вирвалося.

   — Нічого, усе гаразд. Вони вважають, що саме тут я маю знайти собі чоловіка, — вона зітхнула, а потім швидко додала: — А я цього зовсім не хочу. Але погодилася, бо саме в цій академії викладають найкращі професори. Просто… я не сказала їм справжню мету.

   Вона посміхнулася з хитринкою. Можливо, це була перша в її житті маленька змова — і це її тішило. Я усміхнулася у відповідь.

   Ми вже підходили до мого гуртожитку, коли нам дорогу заступив хлопець.

   — Привіт, дівчата. Давайте знайомитися.

   Ліннея знітилася й одразу сховалася за моєю спиною. Цього разу вона збентежила вже мене. Вона вирішила, що я зможу захистити її краще, ніж вона сама себе. Кумедно. Ну добре, нехай буде так. Ніс ламати мене брат навчив, а в магів вони такі самі, як і в людей.

   — Ну то починай знайомитися, — спокійно відповіла я. — А ми вже вирішимо, що з тобою далі робити.

   Хлопець окинув мене поглядом з ніг до голови, усміхнувся якимось власним думкам і простягнув руку.

   — Я Івар Ґвенні. Маг вогню другого рівня, перший курс. Навчався у школі з ухилом на бойову магію.

   Він був явно спортивний — сорочка ніби спеціально підібрана на розмір менша, щоб підкреслити кожен рельєф. Високий, темноволосий, із жовтими очима — дивне, але неймовірно привабливе поєднання. Такий міг би стати хорошим другом… або великою проблемою.

   Я простягнула руку у відповідь, але не поспішала стискати її — хотіла подивитися на реакцію.

   — Я Руна Мелуш, нульовий рівень, із задатками менталіста, перший курс. А це Ліннея Плуер, маг повітря другого рівня, теж першокурсниця, — я кинула на неї підбадьорливий погляд. — Вибач, що взяла ініціативу на себе.

   — Я б і слова не змогла вимовити, — прошепотіла вона.

   Івар на мить замислився над почутим, а тоді таки потиснув мою руку й щиро посміхнувся.

   — Тоді будемо знайомі. Ми першокурсники — і нам варто триматися разом. Я так розумію, Ліннея навчалася у закритій школі для дівчат? Тому така сором’язлива.

   — Так… я трохи зніяковіла. Вибач, — ледве чутно мовила вона.

   Далі розмова пішла легше. Ми говорили про викладачів, про пари, на яких будемо разом. Івар багато розповідав — зокрема про професорку Строн і про те, скільки нісенітниць студенти вигадують щодо її зовнішності. Саме через це, мовляв, більшість зайвий раз не заходить на викладацький поверх: вона виглядає як примара.

   Професор Грум, за словами Івара, спеціально обрав кабінет поруч із нею — попри свою магічну спеціалізацію, раніше він страждав від надто активних прихильниць.

   Виявилося, що Івар уже три дні живе в гуртожитку й знає всі закутки академії. Ми домовилися, що я закину свої речі, зайдемо до Ліннеї, а потім разом підемо до їдальні. Після цього він пообіцяв показати нам бібліотеку. За його словами, у нас ще є три дні до масового заїзду студентів — потім уже не буде так вільно й спокійно.

   Завдяки Івару в мене вже було підготовлене робоче місце в бібліотеці й підібрані всі необхідні книги. Це коштувало недорого — оплата помісячна, — зате було неймовірно зручно. Не потрібно шукати вільне місце чи тягати томи туди-сюди: усе залишалося за моїм столом. Без мого дозволу ніхто не мав права нічого брати або перекладати.

   Я вже збилася з рахунку, скільки плюсів подумки поставила цій академії. З іншими студентами ми майже не перетиналися — хіба що здалеку. Я б і не звертала на них уваги, якби не Івар. Він, здавалося, знав про всіх усе, а якщо не знав — дізнавався за дивовижно короткий час.

   Загалом він був дуже говірким. Коли Лін поруч не було, багато говорив про дівчат — мене це не дратувало, навіть було весело. Але він був напрочуд уважний: при ній намагався говорити про що завгодно, тільки не про стосунки між хлопцями й дівчатами. Ми вирішили, що Лін до цього ще не готова.

   Ліннея іноді ходила з нами до їдальні й поступово звикала до того, що гуртожитки стихійників розділені за стихіями, зате хлопці й дівчата живуть в одній будівлі — просто на різних поверхах. Вона дала нам дозвіл доступу до дверей своєї кімнати: достатньо було назвати ім’я — і все.

   Її сусідка була другокурсницею, страшенно зацикленою на навчанні. Вона одразу попередила: хлопців не водити. Особливо уважно подивилася на Івара… але згодом заспокоїлася. Тож за Лін ми не хвилювалися. Навпаки — допомогли їй із додатковим захистом від надто наполегливих кавалерів.

   Мій гуртожиток був недалеко від стихійників. Для нульових — окрема будівля й окремі кімнати. Моя була маленька, але затишна, і мені вона подобалася. Якщо рівень зросте — тоді переїду до менталістів.

   Я теж дозволила Івару й Лін доступ до дверей — але тільки до дверей, не до кімнати.

   — Краще так, ніж потім розгрібати різні випадки, — підморгнув Івар.

   Лін за його спиною тихенько почервоніла.

Вона намагалася з ним спілкуватися, але тільки в моїй присутності. Жорстоко обійшлися з нею батьки… але цю думку я залишила при собі. Ми ще не настільки зблизилися, щоб я мала право на осуд. Так і пролетів мій перший тиждень в академії.

   Увечері, сидячи на ліжку у своїй кімнаті, я готувалася до першого навчального дня. Дуже нервувала, тому ми з друзями домовилися зустрітися біля гуртожитку Лін — він був ближче до навчальних корпусів.

   Перше заняття для всіх першокурсників — вступне, у професора Грума. Він вводить нас у курс справ, а далі нульовки навчаються окремо. Ми, мовляв, ні на що не здатні, окрім вивчення теорії.

   Він буде нашим куратором і відповідальним за все навчання. З іншими факультетами ми перетинатимемося лише на іспитах або на заняттях, які самі оберемо за бажанням. У нульових є одна перевага — вільне відвідування лекцій.

   Івар казав, що щоб професор звернув на тебе увагу, треба дуже постаратися. Тому немає сенсу нервувати через нього й його здібності. До таких, як я, він ставиться відповідально, але не вважає за потрібне нас сильно мучити — бо, на його думку, доля й так обійшлася з нами жорстоко.