1.2

   Зробив паузу й дуже уважно вдивився в мої очі. Вони були пронизливо чорними. Мені навіть здалося, що попередній колір я собі вигадала. Не знаю, якої реакції він чекав, але продовжив:

   — Професор факультету магічних формул і бойової магії.

   — Тобто і теорія, і практика — це все на вас?

   — Так. Але, судячи з ваших здібностей, практику ви відвідувати не зможете. Ви оплачуєте лише перші три місяці. Замість практичних занять — самостійна робота в бібліотеці. Уся необхідна інформація для вас у відкритому доступі.

   Він говорив рівно, без емоцій.

   — Якщо з’явиться підвищення рівня або відкриються здібності, до вас буде приставлений маг за фахом. Тоді навчання подовжується ще на два з половиною роки з відповідною оплатою. Якщо ж здібності так і не проявляться — вам залишиться довчитися ще рік за знижену плату, виключно за напрямом магічних формул.

   — Ми беремо на себе відповідальність за всіх учнів, — додала темна леді, ніби пом’якшуючи монолог колеги. Чи чоловіка?..

   О.... Лише зараз я усвідомила, що в них однакове прізвище. Я перевела погляд із неї на нього з неприхованою цікавістю. Скоріше за все, саме такої реакції вони й чекали, коли чоловік назвався. Які ж цікаві ігри тут ведуть.

Цього разу тихо засміялася світла леді. Менталістка — що з неї взяти. Емоційне сканування — їхній коник. Без амулетів від них ховатися важко.

   — Я зрозуміла. То ви приймаєте мене до академії?

   Професорка Грум посміхнулася мені й, не давши відповісти своєму… ким би він там їй не був — це мене мало хвилювало — вирішила мене потішити.

   — Ми не обіцяємо, що зможемо зробити багато, — почала вона спокійно, — але ми постараємося. Ви прямолінійна й відкрита. Прийшли до нас без жодного захисту чи амулетів, без страху, що ми щось про вас дізнаємося. Ви налаштовані вчитися, а не влаштовувати особисте життя. Нам потрібні маги й помічники, які знають свою справу.

Тож так — ми запрошуємо вас до навчання в нашій академії. Ви зараховані.

   Слова впали важко й водночас легко, мов камінь, що нарешті знайшов своє місце.

   — Дівчина, яка вас проводила, чекатиме з усіма необхідними документами. А ще — з амулетом, який ви маєте носити постійно, допоки не навчитеся захищатися від таких, як професорка Строн. До зустрічі на заняттях.

   Я відчула, як усередині щось радісно спалахнуло. Подякувала кожному з професорів і вже збиралася йти, коли мене зупинив м’який голос.

   — Я бачу, у вас є до нас питання? — мовила світла леді.

   Я пообіцяла собі нічому не дивуватися й повернулася до них обличчям.

   — Так, є одне. Та дівчина… вона дуже привітна і люб’язна, але я не можу зрозуміти — чому вона неприродна?

   Цього разу вони всі троє переглянулися між собою. Темна леді першою всміхнулася й пояснила:

   — Усі старшокурсники, які зустрічають новеньких, перебувають під закляттям прийняття. Це їхнє покарання за несерйозні порушення. Раджу вам уважно вивчити правила поведінки в академії, щоб не довелося витрачати власний час на подібну… громадську діяльність.

   Професорка Строн теж вирішила додати слово:

   — І ви не зовсім нульова, якщо змогли це помітити. Потенціал є, — додала вона з ледь помітною усмішкою. — До побачення.

   — Дякую вам. На все добре.

   Розвернулася до виходу майже сяючи. Величезний плюс цій академії. Подивимося, що буде далі.

   Раділа я, щоправда, недовго. Не встигла дійти до дверей, як вони з гуркотом ледь не злетіли з петель. У приміщення влетіло щось… незрозуміле. Схоже на ляльку — дуже гарну й водночас зовсім неживу. Вона пролетіла повз мене з шаленою швидкістю — ще секунда, і знесла б. Я встигла відскочити з її траєкторії.

   — З дороги, неміч! — кинула вона, навіть не обертаючись, і помчала до столу професорів.

   — Перепрошую, я трохи запізнилася, — заторохкотіла лялька, — але вже готова відповідати на ваші питання!

   Я вирішила, що мені тут більше нічого робити, та й дивитися на це шоу бажання не було. Тож мовчки вийшла з аудиторії.

   Біля дверей мене вже чекала та сама дівчина, що привела сюди.

   — Я підготувала для тебе розклад занять, мапу з розташуванням усіх аудиторій і список професорів. Твої речі вже у кімнаті. Оскільки ти нульового рівня й тобі доведеться багато навчатися, таким студентам надають одномісні кімнати — щоб ніхто не заважав. А ось твій амулет. Найкраще носити його під одягом, ближче до тіла. Успіхів тобі.

   Вона провела мене до виходу з головного корпусу, показала напрямок до гуртожитку й пішла далі у своїх справах. А я — у своїх.

   Я й не помітила, як настав обід і шлунок почав недвозначно нагадувати про себе. Надягла на шию амулет у вигляді маленької прозорої краплинки. Він одразу прийняв температуру мого тіла, і ланцюжок на шиї ніби розчинився — ще секунду тому сріблястий, тепер невидимий, мов його й не було. Спершу документи залишу в кімнаті і знайду їдальню — сподіваюся, вона відкрита для новеньких, — а потім зі списком необхідних книг навідаюся до бібліотеки.

   Я йшла в потрібному напрямку, дозволяючи собі просто насолоджуватися красою навколо. Квітів було так багато, що аромати буквально зводили з розуму: солодкі, терпкі, свіжі, ніби кожен кущ намагався перекричати сусіда. Удалині я навіть помітила фонтан — вода над ним піднімалася не зовсім природно, затримуючись у повітрі на мить довше, ніж мала б.

   Студентів ще було небагато. У мене є цілий тиждень, щоб звикнути до місцевості. Краще дізнатися все заздалегідь — тоді потім буде легше.

   Попереду йшла дівчина. Маленька, тендітна, з напруженою спиною — настільки, що це здавалося кричущим. Вона виглядала невпевненою, ніби боялася зробити зайвий крок. Мені захотілося допомогти. Хоча я й сама тут новенька, але, можливо, це чиясь молодша сестра, яка загубилася й соромиться запитати старших.

   Я наздогнала її й заговорила, намагаючись звучати якомога привітніше: