1.1

   Занадто прохолодним ранком зустріло мене нове місто в останній тиждень літа. Це була моя остання надія на вступ до академії — інакше доведеться повертатися додому. А цей варіант мене зовсім не влаштовує.

   Ну чому всі документи можна подавати лише за місяць до навчання, та ще й обов’язково чекати потрібного професора? Якщо я й так знаю, на кого буду навчатися зі своїм рівнем. Стільки часу змарнувала на лицемірство й прибріхування, розповідаючи, що, вступивши саме до їхньої академії, неодмінно стану найвеличнішим магом. Тільки от у якій сфері — вони й самі не знають. У мене, звісно, є здібності. Видатні. Але майже нульові. І цю особливість навіть викладачі не помітили. Ну що ж, самі винні.

   Моя мета — якнайдалі від дому і не надто близько до столиці, бо там нульовій точно нічого робити. Та й ціни такі заломлять, що житиму під мостом. А навчатися потрібно, бо, як казав батько:

   — Гірше за перегорілого мага може бути тільки ненавчений.

   Тож зустрічай мене, величне місто Рейран. І ти теж, Академіє магічних наук. Є надія, що я зупинюся саме тут, тим паче часу на пошуки вже не залишилося.

   Диліжанс зупинився просто перед входом до академії — чудово, з багажем не доведеться далеко йти. Поки я виповзала з нього, ноги зовсім відмовлялися слухатися після довгої дороги. Мої речі вже вивантажили на тротуар і, не чекаючи, поки я бодай щось скажу, поїхали далі. Люди тут, схоже, не надто привітні.

   Біля воріт було місце, де за кілька монет можна залишити багаж. Якщо тебе зарахують — він магічним чином опиниться у твоїй кімнаті. Дуже зручно, коли приїздиш одразу на співбесіду, а не заздалегідь винаймаєш житло й витрачаєш ще більше грошей. Перший плюсик цій академії — приємна турбота про студентів.

   Велике подвір’я з парком і місцями для відпочинку, багато дерев і різноманітних квітів створювали затишок. Навіть старовинний замок, що тягнув свої вежі до неба, не виглядав загрозливо — навпаки, здавався привітним.

   У просторому вестибюлі новачків зустрічали старшокурсники, допомагаючи з питаннями, щоб уникнути штовханини й паніки. Ще один плюсик за організацію. Не потрібно бігати, когось шукати, чіпати зайвих людей чи вичитувати стенди з оголошеннями — які спочатку  теж треба пошукати.

   Я одразу вирішила скористатися нагодою й підійшла до дуже світлої дівчини. Скоріше за все, маг повітря — вітерець грався її волоссям, іноді заплітаючи тонкі косички й знову розплітаючи їх. Це заворожувало.

   — Добрий ранок. Підкажіть, будь ласка, де я можу поспілкуватися з викладачами щодо вступу до академії?

   Почувши мій голос, дівчина привітно посміхнулася й жестом запросила пройти за нею.

   — Добрий ранок. Звісно, ходімо, я проведу вас до професорів. Вони поспілкуються з вами, і якщо всіх усе влаштує, я передам вам необхідні документи та мапи будівель і прилеглої території. Прошу, ось ця аудиторія.

   Вона постукала у двері, не чекаючи дозволу заглянула всередину й відчинила їх ширше переді мною.

   — Будь ласка, заходьте, — сказала, притримуючи двері й чекаючи, поки я зайду.

   — Дякую. Ви дуже люб'язні.

   — Завжди рада допомогти. Гарного дня.

   Вона зачинила за мною двері, коли я встигла відповісти:

   — Навзаєм.

   Ще кілька секунд я дивилася на зачинені двері, дивуючись: невже тут усі такі ввічливі? Цікаво… Хоча щось незрозуміле заважало розслабитися.

   Обернувшись, я побачила трьох людей, що сиділи за столом.

   Першою привертала увагу жінка зі світлою, майже нереальною зовнішністю. Скоріше за все — альбінос. Тендітна, вся в білому, зі шкірою на обличчі й долонях, тонкою, мов пергамент, майже прозорою. Біле волосся було заплетене в легку довгу косу, перекинуту через плече. Навіть одяг — у світлих тонах. Часом здавалося, що вона от-от розчиниться в повітрі. Її світло-блакитні очі пронизливо вдивлялися в мене — саме вони й повернули мене з роздумів до реальності.

   Тоді я звернула увагу на другу жінку. Вона була повною протилежністю першій: велична, з темним волоссям, укладеним у високу зачіску, і темно-синіми очима, глибокими, мов бездонний океан. Сукня підкреслювала ідеальну фігуру. Я була вражена тим, наскільки вони різні — і водночас однаково захопливі.

   Чоловік, що сидів трохи осторонь, зовсім не виявляв зацікавлення моєю персоною. Було відчуття, ніби його просто змусили бути присутнім на цьому прийомі. Високий, привабливий, з темним волоссям, зібраним у невеликий хвіст. Очі бурштинового кольору, що ніби змінювали відтінок від світлого до темного. Мені захотілося роздивитися їх уважніше, але щойно він помітив мій погляд — вони повністю почорніли. Його одяг поруч із жінками виглядав занадто простим: ніби вони збиралися на прийом, а він — на тренування.

   Я зрозуміла це занадто пізно: поки я їх розглядала й перебувала на емоційних гойдалках, вони вже встигли просканувати мене й знали про мої можливості. Першою заговорила світла жінка.

   — Добрий ранок. Я Ейра Строн, професорка ментальної магії та всього, що з нею пов’язано.

   — Добрий ранок. Вибачте, будь ласка… я трохи відволіклася на вашу зовнішність і зовсім забула привітатися й назватися. Хоча, як я розумію, ви й так уже все знаєте.

Вона м’яко посміхнулася, переглянулася з темною жінкою й спокійно запитала:

   — Щось не так із моєю зовнішністю?

   — Так. Вона заворожує.

   Жінки знову переглянулися між собою. Цього разу заговорила темна.

   — Ви цікаві. Але досі не назвали себе.

   — Перепрошую. Я Руна Мелуш. Мені двадцять років, рівень — нульовий. Я хочу навчатися на факультеті магічних формул. Правила для таких, як я, мені відомі. Усе залежить лише від одного — візьмете ви мене чи ні.

   Особисті документи та виписки зі школи я поклала на стіл перед професорами. Темна жінка простягнула руку до паперів, узяла їх і одразу передала чоловікові.

   — Це тобі дивитися.