Гордість і страх

Гордість--- цікаве поняття ,яке межує зі страхом.На перший погляд вони здаються різними ,але іноді між ними набагато більше спільного ,ніж ми думаємо.

Чому людині буває так важко визнати власну помилку?Можливо ,тому,що разом із цим нам  доведеться визнати, що кожен з нас може бути не правам. А що ,якщо це коштуватиме нам авторетету серед інших людей?Що,якщо нас  перестануть поважати або почнуть дивитися на нас інакше?Кожному з нас іноді здається ,що визнати свою неправоту означає стати слабшим  в очах інших.Тому людина продовжує наполягати на своєму ,навіть коли десь усередині розуміє ,що помиляється.

Людина маже настільки боятися втратити свою гордість, що починає захищати не правду,а власний образ.Їй легше наполягати на своєму ,навіть коли вона помиляється,ніж визнати це.Іноді вона вже навіть не помічає своїх помилок , бо звикла бачити неправоту лише в інших.

Але хіба визнати помилку означає втратити гідність?На мою думку ,потрібна сила ,щоб подивитися на себе чесно, прийняти власну неправоту й зробити висновки,аби більше не повторювати того самого.Звісно,знайдуться люди ,які скажуть: краще б ти й далі брихала .Але чи повинна чужа думка бути важливішою за власну совість?

Справжні зміни проявляються не лише в словах ,а й у вчинках.Людина може говорити , що усвідомила свої помилки , якщо хоче зберегти дружні відносини з колективом  чи іншими , але саме її дії покажуть ,чи справді він/вона змінилися.

Та навіть коли ми змінюємось, не всі хотові це прийняти.Хтось боїться , що людина знову зрадить довіру ,хтось не може забути минулого, а хтось, можливо, не хоче визнавати ,що інша людина зробила висновки й стала кращою.Іноді люди продовжують бачити перед собою ту версію людини ,яку пам'ятають ,не помічаючи тієї ,якою вона/він стали.

Проте минули не повинно назавжди визначати наше теперішнє.Ми можемо пам'ятати свої помилки, не повторювати їх і рухатися далі.Не кожна людина з нашого минулого повинна залишатися в нашому майбутньому.Іноді ми знаходимо нове оточення ,людей із схожими поглядами й цінностями.А колишні знайомі залишаються частиною нашої історії ,навіть якщо більше немає спілкування.

Але справедливість полягає не лише в тому,щоб бачити зміни в собі.Вона починається тоді ,коли ми помічаємо не тільки чужі помилки ,а й власні.

Людина ,яка не вміє бути чесною із собою, навряд чи зможе бути повністю чесною з іншими.Адже легко засуджувати чужі вчинки, коли не хочеш подивитися на власні .Значно складніше оцінювати себе за тими самими принципами, за якими оцінюєш інших.

Є й інша сторона справедливості .Людина може знати правду ,але виправдовувати того хто бреше .Можливо ,через дружбу,страх, особисту вигоду або небажання втратити близьку людину.Але якщо ми знаємо правду й свідомо підтримуємо брехню,то повинні замислитися над власною відповідальністю.

А що, якщо ми не знаємо всієї правди?Чи маємо тоді право обирати чийсь бік і засуджувати іншу людину?На мою думку , спочатку потрібно розібратись в ситуації ,вислухати людей і лише потім робити висновки , але у них теж можуть бути різні версії.Адже підтримати когось---не означає автоматично виправдати кожен вчинок.Іноді найсправедливіше рішення ---не поспішати із судженнями.

Та помічати чужі помилки не означає засуджувати людей.Ми можемо допомогти комусь побачити те, чого вони самі не помічають.Особливо тоді ,коли людина довіряє нам і розповідає за свої наміри.У таку мить ми маємо можливість застерегти людину ще до того ,як він/вона зробить вибір , про який згодом шкодуватиме.

Проте ми не можемо прожите чуже життя замість іншої людини.Ми можемо пояснити,попередити, поділитися власним досвідом ,але остаточне рішення залишається за нами.

Іноді людина прислухається ,а іноді обирає власний шлях ,навіть знаючи про можливі наслідки.Якщо вона помиляється ,ми можемо допомогти виправити те, що ще можливо виправити .Адже допомагати не означає схвалити кожен чужий вчинок .Можна не погоджуватися з вибором людини й водночас не відмовляти у підтримці.

На жаль, не всі помилки можна виправити .Деякі рішення залишають наслідки,які неможливо повністю змінити.Саме тому важливо не лише додумаьи про те, чого ми хочемо ,а й замислюватися над тим ,до чого можуть привести наші вчинки.

І тут виникає питання :що наспраді змінює людину?

Можна прочитати безліч книжок ,почути багато мудрих слів і знати ,як правильно чинити .Але якщо знання не втілюються у вчинках ,вони можуть залишитися лише думками.Це наче старі книги на полиці в пилюці.Вони є, зберігають у собі знання ,але їх ніхто не читає.Так само й людина може знати багато правильних речей ,проте так і не застосувати їх у власному житті.

Адже знати,як правильно ,і жити відповідно до цього ---не одне й те саме.

Можливо ,справжній шлях до себе починається тоді ,коли ми перестаємо прагнути здаватися кращими в очах інших і починаємо працювати над собою.Коли вчимося визнавати помилки ,бачити правду, не дозволяти гордості керувати нашими рішеннями й розуміти, що кожен наш вибір має значення.

Ми не можемо відповідати за кожен чужий вчинок ,але відповідаємо за власний вибір.Не можемо змусити людину прислухатися до наших слів, але можемо самі залишитися вірними своїм переконанням .

Зрештою , важливо не лише те ,що ми знаємо ,що говоримо або ким були колись .Важливо те,які висновки ми зробили й чи вистачає нам сили втілювати їх у життя.