Глава 2 - Кров на снігу

Ранок прийшов тихий, але тривожний. Після нічної пожежі в поселенні панувала особлива тиша — важка, натягнута, як тятива лука. Люди ходили похмурі, бо хлів згорів, і тепер на зиму залишилося менше запасів.

Кая розбудили раніше, ніж завжди. Грубий удар ногою в плече — і над ним схилився один з воїнів.

— Вставай, раб, — пробурмотів той. — Сьогодні підеш з нами.

Кай піднявся, ще не до кінця усвідомлюючи, що сталося. Йому кинули в руки дерев’яний спис із залізним наконечником, старий, трохи погнутий. Він не встиг навіть запитати «навіщо», бо його вже гнали до воріт.

Біля воріт зібралося півтора десятка воїнів. Серед них він упізнав Брана, того ж раба, що допомагав витягати тварин з пожежі. Той кинув на нього короткий погляд, але не сказав ні слова.

Воїни були в шкіряних обладунках, з круглими щитами й сокирами. Дехто мав луки за спинами. Вони готувалися до чогось серйозного.

— Куди ми йдемо? — нарешті осмілився спитати Кай у старшого.

Той пирхнув.

— Там, у лісі, бачили людей. Чужинців. Або розбійників, або розвідників сусіднього ярла. Треба перевірити.

Кай мовчки кивнув. Усередині все похололо. Він зрозумів: його беруть не як воїна. Його беруть як того, кого не шкода втратити.

Загін рушив у ліс. Сніг скрипів під ногами, подихи здіймали білу пару. Хмари затягнули небо, і в повітрі пахло хуртовиною.

Кай ішов позаду, відчуваючи, як спис мерзне в руках. Його серце билося швидше з кожним кроком. У голові звучала лише одна думка: якщо там справді вороги — він може не повернутися.

Ліс зустрів їх темрявою й тишею. Гілки гнулися під снігом, кожен тріск здавався криком. Воїни йшли мовчки, пильно вдивляючись у хащі.

І тоді він побачив. На білому снігу, попереду, лежало щось темне.

Воїни зупинилися. Один підійшов ближче. Це було тіло. Чоловік, обдертий, з розсіченим черепом. Сніг навколо почервонів.

— Вони тут… — пробурмотів воїн.

З лісу долинув крик. Потім другий. І раптом з обох боків посипалися люди — в обірваних плащах, з кривими списами й кам’яними сокирами. Нападники.

Сніг спалахнув від крику й заліза.

Кай застиг на мить, як вбитий, серце пішло в п’яти. Його перший справжній бій почався.Крик заповнив ліс, мовби самі дерева ожили. Сніг під ногами здригнувся від тупоту. Кай відчув, як його штовхають уперед, і він мало не впав, але зціпив зуби й опустив спис у бойове положення, як бачив у воїнів.

Нападники були схожі на голодних вовків — худі, злі, очі блищали від люті. Хтось кинувся на Брана, але той встиг виставити щит і відштовхнув ворога плечем, одразу рубонувши сокирою. Сніг вкрився бризками червоного.

Кай стояв наче в сні, руки тремтіли. Один із розбійників, із кривавим шрамом на щоці, помітив його. Гукнув щось і кинувся просто на нього.

Час сповільнився. Кай бачив, як ворог біжить, як замахується кістяним списом. І тоді — чистий інстинкт. Він виставив свій спис уперед, уперши його в землю, як це робили мисливці.

Розбійник налетів на вістря. Крик урвався, тіло скривилося, впавши на сніг. Кай відчув, як дерев’яне древко здригнулося в руках. Його першого вбивства вистачило, аби кров прилила до голови, і страх змінився на глуху, холодну рішучість.

— Тримайся! — крикнув Бран, відбиваючи удар. — Не відступай!

Воїни ярла билися вправно. Щити змикалися, сокири й мечі рубали ворогів без жалю. Але нападників було більше, і вони лізли з усіх боків.

Кай почув свист у повітрі. Щось обпекло йому плече — кам’яний наконечник стріли врізався у м’яз. Він закричав, але не впав, стиснувши зуби. Спис випав із рук, і йому довелося підняти з землі чужу коротку сокиру.

Його світ зменшився до хаосу — хрипи, удари, крики, гарячий подих ворога, що пахнув тухлим м’ясом. Він махнув сокирою, відбиваючи удар, і відчув, як лезо врізалося в чужу руку. Чоловік завив і впав, заливаючи сніг червоним.

А далі він почув страшне:

— Відступаємо! — хтось із воїнів крикнув. — Їх занадто багато!

Кай озирнувся. І справді — ворогів було вдвічі більше, ніж їхнього загону. Чорні постаті в заметах, мов примари, зливалися з лісом.

І тоді ярлів воїн ухопив Кая за плече й потягнув:

— Живим потрібен, бігом!

Вони рвонули назад крізь хащі, залишаючи на снігу тіла — своїх і чужих. Сніг тепер був не білий, а строкатий від червоних плям.Сніг летів в обличчя, вітер рвав подих, а позаду лунали крики переслідувачів. Кай біг, спотикаючись, але ноги самі несли його вперед. Рана в плечі пекла вогнем, тепла кров стікала по руці й замерзала на хутрі.

— Швидше! — гримнув Бран, пробиваючись уперед. — До річки!

Воїни відступали не безладно — вони тримали стрій, прикривали один одного, кидалися назад, рубали, знову бігли. А Кай — мов тінь серед них, ще не воїн, але вже не безпорадний.

З-за спини пролунав тупіт. Один із ворогів майже наздогнав його, і Кай почув важке дихання в потилицю. Він рвонув убік, різко обернувся — і сокира в його руках розсікла повітря. Глухий звук удару по дерев’яному щиту змусив ворога відступити. Це дало кілька зайвих кроків для втечі.

Попереду з’явився темний блиск — річка, ще не до кінця скута кригою. Воїни ринули до неї, мов до спасіння.

— Через воду! — крикнув Бран. — Вони не полізуть!

Але вороги все одно насідали, кидаючи списи. Один з воїнів упав, схопившись за горло, й більше не підвівся. Кай відчув, як щось стискає груди — не страх навіть, а порожнеча. Упасти отак у сніг і стати червоною плямою... він ще не був готовий.

Воїни кинулися в воду. Крижана течія вдарила по ногах, одразу відбираючи силу. Кай застогнав, коли холод пробрав до кісток, але скреготнув зубами й пірнув по пояс. Вода несе, збиває з ніг, але руки тягнуть уперед, вперед, бо позаду смерть.

Позаду чути крики переслідувачів, але більшість зупинилася на березі, не ризикуючи лізти в крижану течію. Декілька все ж кинулися слідом.

— Пливи! — гаркнув Бран, хапаючи Кая за руку й тягнучи далі. — Або здохнеш тут!