Пролог

Холод — перший бог Півночі. Він не потребує храмів. У нього немає жерців. У нього є вітер, камінь і вода.

Із темряви народжується шум. Не просто шум — безкрає гарчання моря, що ламає дерево так само легко, як людське ребро. Солоний присмак на губах. Ніс пече від води. В легені заходить крижаний ніж. Кай хапається за дошку, котра раз у раз вислизає з рук: мокрий дуб слизький, мов лід. Над головою — чорне небо, розірване раптовою блікою блискавкою; світло на мить малює навколо уламки корабля, обрубки щогли, взбиту піну, і знову провалля.

Він не пам’ятає останніх хвилин «там». Лише короткий, неймовірно яскравий спалах — як зварювальний дуговий розряд — і відчуття, що під ногами зникла земля. А далі — гуркіт, темрява, вода. Зараз усе тіло перетворилося на інструмент виживання: руки — на гачки, що чіпляються за будь-що; ноги — на весла, що зриваються в судомі; зуби стискають губи, аби не кричати та не ковтнути ще більше солоної крижаної жовчі моря.

Коли чергова хвиля вдаряє в нього, він тоне — так глибоко, що звук зникає, ніби хтось вимкнув світ. Тиша під водою густа, як нафта. У тиші — власне серце: бух-бух, бух-бух. І раптом — рука. Справжня, жива. Вона хапає Кая за комір і смикає різко, як витягують порося з болота.

Кай виринає. Повітря б’є в груди. Світ повертається разом із болем. Над ним — обличчя: мокре, загоріле, грубе; волосся прилипло до чола; на щоці — білий шрам. У правій руці — коротка сокира. На шиї — ремінь із чимось схожим на кістку. Він говорить — Кай не ловить змісту, та інтонацію впізнає: командний, без питань.

Вони разом вибираються на ширшу дошку, що колись була бортом. Чоловік гаркоче до когось у темряві, і відповідає інший голос — такі самі різкі склади, немов камінці, що стукають у дерев’яний жолоб. Дві хвилі далі, ще одна рука підтягує дошку мотузом. Кай відчуває, як його виносить — поволі, але впевнено — на мілководдя. Під ногами — пісок, який тремтить від ударів прибою. Під колінами — обкатані камені. Він виповзає, як тюлень, і падає лицем у мокрий холодний берег.

Живий. Думка не приносить полегшення: лише новий страх. Де він? Що це за люди? Що буде далі?

Світ зрушується разом із пламенем: в темряві миготять факели. Сміх. Крик. Кай відчуває, як йому заламують руки. Сиром’ятний ремінь впивається в зап’ясток — запах вологого лика та тваринного жиру. Його перевертають на спину, наступивши на груди коліном. Дихати важко. Він намагається вирватися — і миттєво отримує удар по вилиці. Зір лускає дрібними іскрами, холод стає ще синішим.

Над ним стоїть високий. Плечі, немов кам’яні, поверх — довга накидка, з якої стікає дощ. На шиї — важкий металевий обруч. Очі — блискучі, тверді. Поруч із ним — двоє молодших, у кожного по спису. Під ногами Кай відчуває дрібну крихту — сколений мушель і кварц. Вітер жене з моря солону мжичку.

Високий щось говорить. Слова — наче ляпаси: глухі, короткі. Інші сміються. Один плює Каю під щоку. Інший тиче списом у бік — не сильно, аби не пробити, але достатньо, щоб принизити. Хтось ступає ближче, піднімає Каєву голову за волосся і дивиться з цікавістю, як на незнайому рибу.

Кай ловить окремі звуки. Він не знає цієї мови, але чує в ній залізо. Сотні разів у кіно й книжках — «вікінги». Але тут немає кіно. Немає монтажу, який вчасно відведе камеру. Тут — запах мокрої вовни, сморід жирів, диму і людських тіл. Тут — зброя, важка, справжня, з заржавілими подряпинами. Тут — люди, що не грають у війну, а живуть нею.

Високий нахиляється і клацає язиком, ніби приказує собаці. Потім показує пальцем на Кая — і жестом на мотузку. Все просто: зв’язати і забрати. Ніхто не питає імені. Ім’я має значення, коли ти — хтось. Коли ти — ніхто, досить ременя на руках.

Кай, захлинаючись кашлем, намагається заговорити. Англійська. Українська. Російська. Виходить один і той самий звук — рваний, бездомний. Вони не зупиняються. Тягнуть його вверх берегом, повз темні силуети, що стоять над водою, вглядаючись у чорний зойк шторму, наче в пащу велета. У темряві, на мить, між спалахами блискавки, Кай бачить віддалений схил — зубчаста лінія кам’яної гряди і, високо, над урвищем, слабкі розмиті жарини, як очі в нічної тварини. Там — селище.

Їх багато. Жінки, що закуталися в плащі; старі, що сидять на пласких каменях; хлопчаки, які не відводять погляду від чужака. Собака рве ланцюг, гарчить так низько, що звук лоскоче шлунок. Довгий дім — чорний силует із низьким дахом і димовим отвором, крізь який в’ється червона нитка вогню. Вітер колише підвішені рибини, шурхотить у пучках трав, що сушаться над входом, і сипле невидимими голками дощ.

Його заводять всередину — і світ міняється. Тепло, дим, густі запахи: юшка з риби й ячменю, кісткова смола, мокрий пес, горілий жир. Світло від вогнища мажеться по обличчях, робить очі зіниці ще темнішими, скупо позолочує метал на браслетах і вістрях. Уздовж стін — лави, вкриті шкурами; на стовпах — щити з простими знаками; над головою — чорні крокви, між ними сушаться голови тріски. Кай розгинається — і отримує ще один поштовх у лопатку. Йому показують місце — просто долівка, трохи осторонь вогнища. Він сідає. Руки зв’язані за спиною, в плечах ниє.

Високий, той самий, у вовчій накидці, займає центральне місце. Йому подають ріг. Він п’є, витирає рот тильною рукою, повертає ріг ближньому. Говорить. Інтонації чіткі: оповідь, вирок, сміх. Погляди раз-по-раз повертаються до Кая. Хтось кидає кістку від ребра в бік чужака — тільки аби позначити ієрархію. Кай не реагує. Він дивиться у вогонь. Там — єдине місце, де не холодно.

Вогонь оживляє спогади. Миготіння перекривається картинкою — нічна траса, мокрий асфальт, далекі ліхтарі. Пальці на кермі. Музика — одне й те ж бахкання басу. Раптова бліда спалахуюча пляма на узбіччі — і вдаряє світ. Так, ніби ти перетинаєш межу між фотографією та полум’ям. Потім — тиша. Потім — вода.

— …thræll… — слово висипається з чужих вуст, наче дрібна крихта. Кай не знає його, але чує, як воно віддається сміхом у горлах інших. Раб. Так і звучить: глухо й холодно.