Глава 2

А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.

Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати.

Ліна Костенко

     Христя збрехала Марині ні до якого зав кафедри їй йти не потрібно було, просто вона не знайшла в собі сил вести світські розмови ні про що, коли насправді хочеться десь заховатися.

    Вона вийшла з своєї кафедри і повільно, навіть якось кволо пішла вже таким рідним коридором. Христина завжди захоплювалася цією будівлею, було в ній щось таке таємниче, чарівне і надзвичайне, щось що змушувало тебе відчувати себе спокійніше, серйозніше і трошечки вагоміше, навіть тоді коли ти звичайний студент, щось що відділяло цей світ від зовнішнього, коли заходив у двері університету ти неначе опинявся в іншій реальності, а  точніше в іншому віці. Це ніби магія якась, це місце так вдало впливало на кожного, ще жодного студента, який вчився у цій будівлі не обминули її чари, ця споруда проникла у саме серце, пускала корні і знаходила у душі щось таке, чого немає в комусь іншому. Так це дійсно магічне місце, комусь воно дарує сміливість, комусь впевненість, а декому натхнення і талант. Недарма тут саме філологічні факультети, адже саме тут слово може ожити, саме тут можна створити щось надзвичайне, а точніше творити можна будь-де, але тут це робиться легше, тут самі стіни, повітря і навіть лампочки на стелі допомагають тобі.

  І от і зараз на Христину подіяло це місце, мимоволі в її пам’яті почали зринати спогади, про те як вона познайомилась з цим місцем, скільки всього тут пережила, скільки надій мала планів. Та чомусь ці думки замість підбадьорити навпаки завдали болю. Можливо тому що плани так і не здійснилися, що та сміливість ті задуми лишилися в минулому. Їй так і не вдалося втілити те все у життя, і найболючіше те, що вона ж сама собі і заважала, вона сама з часом просто відвинула їх у сторону, почала вважати те все божевіллям і піддалася буденній рутині.

«От так, а які мрії були, аж смішно, яка я наївна… А хтось навіть думав, що мене чекає велике майбутнє, гляньте тепер на мене, звичайна викладачка, ні наукові, ні творчі плани так і не осилила. От тобі й маєш…».

10 років тому

   «Сьогодні перший день навчання!» - з такою думкою прокинулася юна студентка  іноземного  факультету. Вона дуже чекала на цей день, мабуть, з таким самим захватом як і Нового року, і передчуття були ті самі – очікування змін. Здавалося, що саме університет переверне все її життя, саме він визначить її майбутнє.

   Христя прокинулась у себе вдома, у невеличкому містечку неподалік Чернівців, сьогодні на пари вона поїде з татом, він на машині її відвезе, щоб переконатися, що його маленька донечка не загубилася у величезному місті. Тільки-но розплющивши очі Христя не дала собі  і хвилиночки поніжитися у ліжку, помріяти як пройде день, вона одразу вистрибнула з постелі, і як маленьке торнадо побігла збиратися до ванни. Сьогодні хотілося виглядати якось особливо, але в голову не приходило нічого. Варіант білий верх чорний низ був надто офіційним і хоч і урочистим, але занадто вже якось по-шкільному. Тому привівши себе до порядку дівчина зарилася у шафу. Пошуки виявилися довгими, але не марними. Десь з дальньої полички Христина дістала сукню, яку мама подарувала ще рік тому, раніше у дівчини все ніяк не було приводу, а інколи й бажання, її надягати, хоча сукня була не погана. Та от сьогодні настав її день. Синій шифон добре відтіняв мідне волосся та зелені очі Христини. У ньому дівчина почувалася трошечки впевненіше.

  Ціла година зборів і от нарешті машина вирушила у дорогу. Тато Христина Микола і сам відчутно нервував, але не через навчання доньки, а через те, що від сьогодні вона житиме в гуртожитку, залишиться сама на себе, як батько не пишався і не любив доньку, та не був він повністю впевнений, що ця домашня квіточка готова до такого. У думкам Микола Олексійович вже репетирував свою промову. Та пізніше біля воріт навчального закладу, глянувши в очі доньці, сповнені надій прагнень, очікувань, і ще такої дитячої наївності він сказав, те що підказало серце.

 - Доню пам’ятай у цьому житті є дуже мало не виправних речей,  і дуже багато того що збиває нас з дороги. Щоб не сталося, які екзамени ти б не провалила, яких розчарувань не зазнала, твої батьки завжди з тобою поруч. Ти йдеш сюди не лише вчитися професії, ти починаєш пізнавати життя, не бійся його, але не забувай і про мудрість. Помиляйся і виправляй, став питання і знаходь відповіді на них, ризикуй і будь сміливою, щоб визнати, що ризик виявився не вартим гри. Проте не зупиняйся і шукай себе далі. А коли захочеться відпочити приїжджай до своїх батьків. Університет це дійсно поріг дорослого життя, і я знаю як ти цього чекала, тому не забувай своїх мрій, але й інколи не забувай що ти юна дівчина і відпочити у компанії друзів це  життєво необхідно у твоєму віці. – Микола Олексійович говорив спокійно і стримано, хоч хотілося вкласти більше емоцій, обійняти свою донечку і забрати додому. Та казав він від щирого серця, у неї й справді новий етап у житті, і колись у свій час він чекав такої підтримки від своєї мами, але то були не ті часи  і не на це зверталася увага. А Микола знав свою доньку, знав що інколи вона буває занадто серйозно, а інколи занадто розгублена. Їй були потрібні його слова, вона повинна знати, що йде сюди не лише вчитися, а ще й проживати свою молодість, мусить знати, що він завжди буде біля неї, підтримає, заспокоїть, а коли буде треба і «чарівного пінка» дасть.

  Не тільки вік робив Миколу Олексійовича таким мудрим, весь секрет був у його професії – вчитель у художній школі, тому хто як не він бачить душі дітей і людей, хто як не він вміє розпізнати, що вони приховують у своїх серцях.

  Христина слухала батька і відчувала як тепло та спокій м’яко лягають на душу. Він завжди знав, що сказати, і вмів зрозуміти, коли час говорити про безпеку, правильну поведінку і ще тисячі тих речей, які турбують батьків у першу чергу, а коли можна сказати щось що заспокоїть серце, коли потрібно подарувати слова впевненості та підтримки. Дівчина міцно обійняла батька, можливо у нього ще було багато слів, та їй цього досить. Вона подарувала татові повий вдячності поцілунок, як в дитинстві такий щирий чмок у щічку, і більше нічого не сказавши попрямувала за браму. А батькові і не потрібно було слів, обійми вже все йому сказали. Поглянувши вслід дочці, він відігнав від себе сентиментальність та й поїхав додому, тепер і йому прийшов час вчитися, як жити далеко від власної дитини. Ну не дуже далеко, але він був не з тих хто кожного дня надокучатиме своїми візитами.