Пролог

Всі ми прагнемо щастя, шукаємо себе, йдемо до своїх мрій. Але що як в один з днів нашого життя, раптово зрозуміємо, що опинилися зовсім не в тій точці де планували. Що цілком все вийшло з під нашого контролю, все геть не так, як ми думали має бути. Що в такому разі робити? Боротися? Здатися? Плисти за течією? Що? Що робити? Ви знаєте чи ні?

     Чи доводилося комусь з вас розплющити зранку очі і зрозуміти що ви живете в кошмарі? Що живете у колі якихось подій і вам так хочеться це змінити, але… Але існує так багато перепон, стількох можна образити, посваритися, втратити, шукаючи свого щастя, можна залишитися на самоті, змінивши свою поведінку, можна втратити порозуміння з тими хто є найдорожчими, виправившись боятися чи тебе нову приймуть… Ви б знайшли сили все змінити, повірили б в кращий фінали чи боялися найгіршого?

    А що робити коли настає момент і приходить розуміння, що в цьому світі фактично ти ніхто, робота вимушена, вона вам не подобається  та і не дуже вдається, своя справа не виходить, та і в принципі знайти себе не виходить. Тоді час визнати, що Ви невдаха, чи звернути на іншу доріжку і таки добитися того, про що Ви мріяли. Чи можна в 30 років все перевернути і зі звичайного працівника стати успішною людиною, яка знайшла себе, яка змогла не тільки змінити професію, а ще й добилася вершин. І що рахувати вершиною? Гроші? Положення в суспільстві? Владу? Впливовість? Задоволення від роботи?

   І ще одне. Що робити з тим, що ми себе вважаємо хорошими людьми, думаємо, що  робимо правильні вчинки? Та приходить день і ми бачимо себе з боку. Бачимо що не вміємо пробачати, просити вибачення, йти на компроміси. Ми розчаровуємося в собі. А що далі? Чи є у нас шанс змінитися чи дійсно ми погані, а може немає цілковито добрих і поганих людей у світі. Можливо ми і добрі, і погані водночас, і треба просто прийняти, що часом ми можемо вчинити не гарно, так цього потрібно уникати, але ж ми люди  і можемо помилитися. Є у нас право так думати чи це всього лиш погане виправдання для своєї недосконалості?

     Так багато питань, такі складні ситуації. У кожного з нас знайдуться свої відповіді, свої думки та своє рішення. Яке з них правильне?... Та для кожного вихід буде інакший. І нам всім час вчитися жити не для себе, але без намагань сподобатися всім, догодити всім, без того щоб весь час думати, а що ж про мене скажуть. Нам час навчитися нічого не казати про інших, не судити їх життя та їх рішення. Помилки робить кожен, хтось їх виправляє, а хтось так з ними і живе, але це нормально. У нас немає права повісити на людину ярлик лиш за те, що вона живе не так як нам уявляється правильно. Так є загальноприйняті норми моралі та кримінальний кодекс. На рахунок першого то ми мусимо розуміти, що тут не все так просто інколи ці норми ми порушуємо, і треба ставитися до цього з розумінням, а  от друге дуже хотілося б, щоб ніхто не переступав  закону, але й тут не нам судити. Ми просто можемо прийняти рішення, яких людей впускати у своє життя.

    Чому так багато філософії подумаєте Ви? Просто я  хочу розповісти вам одну історії, неоднозначну, цікаву, складну, трагічну і в той же момент чудову. Історія людини в житті якої і виникли ці всі питання. Можливо не всі вчинки ви схвалите, не все зможете зрозуміти, але почекайте не судіть одразу, можливо з часом зможете її зрозуміти.