Розділ 16

                                                    Розділ 16
     Наступну зупинку втікачі влаштували перед обідом. Всі були знеможені тривалим переходом. Тим не менше Шута з Тріпакою заходилися готувати гарячу їжу. Древна та Орися взялися побавити дітей, аби вони не підходили до страшного полоненого. Бажан хотів трохи подрімати, коли помітив, як перамос застогнав і заворушився.

— Нехай жінки й діти відійдуть по інший бік воза! — звелів він, вихопив меча та рушив до Сірої Потвори.

Незабаром всі чоловіки оточили полоненого. Грай плеснув трохи води з бурдючка на його обличчя. Перамос закашлявся, заморгав і нарешті широко відкрив свої чорні, як провалля, очі. Спочатку він не міг зрозуміти, де і з ким знаходиться. Усвідомлюючи своє знерухомлення, Сіра Потвора уважно роздивлявся обличчя, які над ним схилилися.

— А він хоч по нашому розмовляти може? — Шумило зашкріб пальцями по голові.

— Якщо шпигував за вами, то напевно розумів, про що ви можете розмовляти, — зауважив Бажан. — Гей, ти хто взагалі такий? Чого прийшов у Радіж?

— Навряд чи він відповість, — засумнівався дід Ходун. — Я чув, що їх мова дуже відрізняється від нашої. 

Та перамос несподівано заговорив ламаною мовою імуритських племен, яка в кожного з них набувала свого забарвлення. Його голос звучав глухо, переривчасто, як гарчання пораненого звіра.

— Ви вже зрозуміли, хто я... Трясіться й далі, нікчемні...

— Ти нам ще погрожувати будеш? — спалахнув Грай. Він знову боровся з нудотою, але ненависть до перамосів цього разу пересилила огиду до них.

— Навіщо це мені? Ви й так приречені, — перамос засмикався, але вузли на його кінцівках були добре затягнуті.

— Здається, приречений тут зараз ти, — зашипів розгніваний Шумило, за звичкою намацуючи свої метальні ножі.

— Фурая прийде по мене... Фурая чує ваш слід і знайде вас. І тоді моліться своїм богам, якщо наважитеся... — з нотами зневаги прохрипів полонений.

— Фурая? — Бажан переглянувся з Граєм. — Хто така Фурая?

— Та, хто йде по ваші душі.

— Ну добре, давай зайдемо з іншого боку. Чим ми перейшли дорогу цій Фураї? — запитав купець  — От ми такі, з твоїх слів, нікчемні, що нічого не розуміємо. Поясни як слід.

— Вона прийде і все вам пояснить. І ви все викладете їй, бажаєте ви цього, чи не бажаєте.

— Все викладемо... — пробурмотів Шумило. — Отже, від нас хочуть отримати якісь відомості...

— Кому служить твоя Фурая? — запитав Грай, внутрішньо стискаючись. Його дитячі страхи оживали наяву, хапали за горло уявними руками.

— Ми всі служимо Ріміалосу, Великому божеству... — прохрипів перамос. На його губах з'явилася біла піна. Грай та Тріпака несвідомо відсахнулися.

— Так за що на нас полюють?! — роздратовано вигукнув кривулянський княжич. — Я вже нічого не розумію!

— Можете вбити мене... — насмішкувато мовив полонений. — Мені не відомі справжні цілі ні Фураї, ні нашого правителя, ні тим більше Великого божества. Але якщо ви стали мішенню, це значить, що ви стали на заваді планам Ріміалоса. Коли ви віддасте те, що йому потрібно, то будете стерті на попіл... Більше нічого вам не скажу.

— То ви з ним дуже ніжитеся, — буркнув Шумило. — Може, я цього гусака розговорю? Знаю кілька способів...

— Коцуре! — гукнув Грай до німого здорованя. — Лийни йому води до рота, щоб не здох, а потім запхни туди якусь ганчірку. Я не можу більше слухати цю маячню.

Бажан стрепенувся, коли побачив Древну, яка з цікавістю виглядала з-за спини Байка. Він не хотів, щоб дівчина спостерігала за цим видовищем. Та дівчина була не з лякливих, а прийшла вона, щоб покликати чоловіків їсти щойно зварену кашу. Тож всі потягнулися до вогнища, а дід Ходун взявся постерегти полоненого.

Поки втікачі їли, посідавши хто на чому, Шумило штовхнув ліктем Грая:
— А ці, як їх, Сірі Потвори взагалі звичайну їжу їдять? Ну ось таку кашу?
Скарбошукач кивнув:
— Я чув, що їдять. Але вони більше м'ясо чи рибу полюбляють. А якщо їм буде з кого життєві сили витягувати, то й без їжі можуть обійтися.
Тим часом Древна, яка тримала на руках Дарічку та дмухала на ложку з їжею, аби мала не обпеклася, допитувалася у Бажана:
— Про що ви говорили? Що він сказав?
— Нічого не зрозуміло, — знесилено сказав купець, розмазуючи кашу по мисці. — За нами полює якась Фурая, якій потрібні від нас якісь відомості. І всі ми заважаємо їхньому божеству.
— Мені спадає на думку тільки одне — змій та книги, — зауважила куліжанка.
— Я теж так думаю. Але як перамоси потрапили до Посередку? Хто їм вказав на нас? Дуже багато питань... Доберемося до місця, тоді поміркуємо. Зараз потрібно якнайшвидше рухатися вперед.
— Ти виглядаєш дуже втомлено.
— Всі втомилися. Коли життя під загрозою, про відпочинок можна подумати пізніше, — відмахнувся Бажан. — Ти сама як? Ноги, мабуть, натерла? Я почуваю себе винним в тому, що нам довелося тікати. І вам знову треба ковтати дорожню пилюку, кудись прямувати та ночувати просто неба...
— Не вини себе за те, що в світі існує зло. Зате ми живі. Якщо боги будуть милостиві, виплутаємося і з цієї халепи, — намагалася його підбадьорити Древна.
— Татку, куди ж нам треба добратися? — спитала Дарічка, в той час як діччина витирала їй рота невеликим рушником.
— В одне гарне місце. Думаю, нам всім там буде весело, — через силу посміхнувся купець.
Втікачі поспішали. Дорога видалася виснажливою. Вдень було достатньо жарко. Бажан з Шумилом спорудили тимчасовий навіс над возом, аби діти та Дичин перебували в тіні. З перамосом більше не розмовляли, час від часу давали йому пити чи шматок хліба, який він з огидою жував. На вечір другого дня вся компанія зупинилася біля кам'яного придорожнього стовпа, який здався Букові знайомим. На стовпі було написано «Плутаха», але письмом, яке використовувалося років триста тому.
За дві сотні ліктів розкинулося невелике село. Бук розгубився.
— Тут все так змінилося... Я не пам'ятаю точно, де барліг чаклуна.
Грай з Тріпакою відправилися до поселення, де перестріли місцевого мешканця, який заготовляв сіно. Він перелякано витріщився, почувши їх питання, і зробив охоронний знак.
— Я б не радив би вам туди ходити. Те місце прокляте, а дух того чаклуна досі там живе та завиває ночами. Хто туди піде, вже не повернеться.
— Але ми хлопці відчайдушні і хотіли б спробувати, — Грай з посмішкою вклав до мозолистої руки селянина пару срібних монет. Таке багатство не часто потрапляло до рук чоловіка, тому він показав дорогу:
— Бачите отой лісок на обрії? Треба трохи пройти всередину лісу, і ви помітите кілька коминів, які підіймаються над землею. А ще там поряд джерело протікає. Але я з вами не піду. Це ви вже самі. Нехай богиня Іруда захистить вас.
— І на тому красно дякуємо! А ви, шановний, нас не бачили, — кивнув Грай.
Втікачі трохи поблукали, перш ніж знайшли потрібне місце. Все було так, як і сказав селянин. Якби не кілька коминів, ніхто б і не здогадався, що під землею знаходиться справжнє житло. Бук нарешті зорієнтувався та знайшов вхід, прикритий дереном. Довелося трохи попрацювати, аби розкопати ляду. Нарешті її відчинили. Перед втікачами відкрився вертикальний лаз вниз, в таємниче місце, яке мало стати їх тимчасовим прихистком. Всі стояли і споглядали цю чорну діру в підземелля, яка вела в невідомість. Ніхто не знав, що може чекати всередині. Можливо, колишнє житло чаклуна за двадцять років просто завалилося, а можливо, там на них чекала велика несподіванка.