Розділ 14

                                                       Розділ 14
Втікачі зробили першу зупинку в найтемнішу пору ночі — перед самим світанком. Вони з'їхали з дороги і зупинилися в затишній балці. Погоні поки що помічено не було. Діти спали на возі і начебто не збиралися прокидатися. Для жінок простелили ковдри прямо на м'якій траві. Орися, Єсеня та Калина, стогнучи від утоми, повлягалися та поснули. Древна та Шута ще бадьорилися, і їх ледве вмовили піти відпочити. Чоловіки розділили черги вартування, зняли з коня полоненого. Першими взялися вартувати Бажан, Грай та Шумило. Вогню вони не розводили, тільки сторожко прислуховувалися до нічної тиші.

    Майстрові бою вже розповіли, що стало причиною несподіваної втечі. 

— І як я прогавив, що за нами хтось стежить, — побивався братчик. — Забувся вже, що означає по справжньому боятися.

— Я теж на днях помітив якусь підозрілу тінь, але не звернув уваги, — невесело зауважив Грай. — Ну і що ви про це думаєте? Хто міг влаштувати гонитву на нас?

— Варіантів небагато, — купець здвигнув плечима. — Або князь Гута, або Світолик.

— Світолик! — скарбошукач вимовив це ім'я з особливою огидою. — Точно він! Недарма Всевид попереджав мене у листі, що він щось недобре замислив! І Світолик міг роздобути князівську грамоту з печаттю!

— Але княжич мстився б насамперед тобі з Єсенею. Навіщо йому братчики? Як сказав Славчин, у тій грамоті навіть Бук згадується, хоча він в цих місцях людина нова, — зауважив Бажан.

— Слушна думка. А що за лист ти згадуєш? Всевид — це князівський управитель? — запитав Шумило.

— Еге ж, — Грай тяжко зітхнув і в кількох словах розповів майстру бою про послання Всевида.

— Коли б це не сам Гута. Він міг послати за нами вивідачів, аби дізнатися, звідки в дійсності були отримані відомості про змія і землетрус. І ці шпигуни дізналися щось про походження Бажана або про те, що ми належимо до братства. Князь мстивий, він роками пам'ятає образи і всіх своїх ворогів, — висловився Шумило.

— Може й так, — погодився купець. — Але що нам гадати, якщо можемо розпитати он в того хлопця, — він кивнув у бік полоненого. — Як тільки світає, приведемо його в свідомість. Сподіваюся, він знає, хто його послав.

— Краще вже Світолик, чим Гута. Якщо перший чинить беззаконня, то з другим справу мати не хочеться. Тоді доведеться взагалі з Посередком попрощатися, — буркнув Шумило, влаштовуючись зручніше на дорожній ковдрі.

Коли надворі засвітало, на зміну вартовим прийшла друга черга — Байко, Тріпака та Коцур. Бажан, Грай та Шумило не пішли відразу спати, а вирішили оглянути захопленого вивідача. Той лежав, міцно скручений мотузкою та прив'язаний до воза. Братчик нахилився над чоловіком і відкинув каптура.

— Дивний він... — пробурмотів майстер бою. — Добряче ви його... Чи хоч живий цей гусак, а то якийсь надто блідий?

Шумило приклав руку до серця невідомого і задоволено хмикнув, відчувши тихе серцебиття. Він гидливо, двома пальцями, підхопив пасмо волосся пораненого, аби розглянути рану на виску. Пасмо дивним чином залишилося в його руках.

— Ви що, волосся цьому довбню повиривали? — здивувався братчик. — Воно нагадує не людські коси, а... кінський волос, ось що.

Грай з Бажаном теж присіли над пораненим.

— Рана на виску велика. І кров так запеклася, аж чорна, — задумливо пробурмотів Шумило. — Без Калини тут не обійтися. 

Скарбошукач уважніше придивився до рани. Потім він раптово зблід і присів просто на землю. Хвиля нудоти підкорилася до його горла, дихання стало надто частим.

— Що таке? Що ти побачив? — спитав Бажан.

— Кров... Кров. Вона не запеклася. Вона чорна. Як на тому ножі в Кливені, — схвильовано сказав Грай. — Така кров буває у... Сірих Потвор.

— Що? Але ж цей шпигун виглядає людиною. Хіба Потвори такі? — майстер бою уважно оглядав полоненого.

— Начебто людина, але з ним щось явно не так, — підсумував збентежений Бажан.

На возі тим часом прокинувся безпомічний Дичин. Він слабким голосом приєднався до розмови:

— Та що там думати? Роздягнуть його.

Шумило щосили шарпонув чорні свиту та сорочку на грудині пораненого і остовпів. Під ними оголилася болотно-сіра шкіра, помережана білими візерунками. Посередині більш темною набухлою плямою розплився величезний синець, спричинений ударом каменя.

— Небесне дерево... Що це таке? — перелякано прошепотів братчик, творячи охоронний знак.

Ошелешений купець не відразу закрив рота. Грай відчув новий блювотний позив і відбіг куди подалі, аби ніхто цього не бачив.

— Ну, що там? — зацікавлено запитав Дичин, який, лежачи на підвищенні, не бачив, що відбувалося внизу.

Бажан помітив якусь кірочку на шиї, потягнув за неї. В його руках залишилася тільки маска, в той час як світу відкрилося сіре, померажане світлими лініями обличчя перамоса, того самого загарбника з острова Мли, про якого боялися навіть згадувати в Посередку.

— Сіра Потвора... — побілілими губами прошепотів купець.

Поряд пролунав гучний жіночий вереск, який, здавалося, перебудив увесь табір. Єсеня, яка несподівано прокинулася, розбуджена краплями ранкової роси, стояла над перамосом і тремтіла. Бажан швидко прикрив його плащем. Але усі втікачі піднялися на ноги. Слова «Сіра Потвора» миттєво поширилися серед них. Підбіг навіть Славник, який захотів побачити дивину. Заворушився Радечко, і Бажан з хвилюванням молився, аби діти не прокинулися.