Розділ 7

Розділ 7
Після від'їзду князя Гути Всевид залишився один, без підтримки свого господаря. Замість князя залишилася рада ближніх, які збиралися разом і займалися розпиванням меду та обговоренням різних пліток. Управителю ж, на якому тримався Високий Двір, ніколи було й вгору глянути за повсякденними клопотами. Однак, коли Гута стояв за його спиною, до Всевида ставилася інакше, з повагою та визнанням його становища. Тепер же ближні досить презирливо дивилися на управителя і не бажали до нього прислухатися. Чоловік в душі ображався, але зробити нічого не міг. Але він старанно виконував всі накази князя. Пильне око Всевида помічало все, що відбувалося навколо.
Княжич Світолик нарешті оговтався від свого викрадення і поранення, почав покидати Високий Двір. Його знову бачили у старій компанії головорізів. Спочатку він повертався щоночі до своїх покоїв, потім знову почав пропадати. Але Всевид підмітив, що княжич трохи змінився: озлобився, втратив свою грайливість. Якщо раніше його здебільшого цікавили жінки, то нині Світолик почав зловживати хмільним. Хлопчик-слуга, якого підгодовував управитель, розповідав, що на власні вуха чув, як княжич грозився відрізати носа якомусь Малку. Всевид припускав, що той, приховавши образу, хоче помститися кривулянському княжичу за свою невдачу з тією дівчиною з Куліжа. Цілком можливо, Світолик відправив вірних людей на розшуки Малка.
Придивлявся управитель і до Ліпослави. Він часто знаходив надуманий привід, аби зазирнути в її покої. Спочатку Всевид не помічав нічого підозрілого: вона вишивала з дівчатами зі свого оточення або разом з ними читала книги чи приміряла якийсь одяг або прикраси. Інколи стужанка з почтом виїздила верхи на прогулянку по Кливеню. Але потім управитель побачив те, що стало його непокоїти. Ліпослава зблизилася з Борином. Якщо одну зустріч можна вважати випадковою, то третю-четверту навряд чи. Поки що вони вели задушевні розмови, але це було, на думку Всевида, досить підозріло. Мабуть, тому, що шинорка вперше з часу свого прибуття до столиці Кулині, усміхалася. «Треба було князеві свого племінника в похід забрати, нехай був би перед очима», — думав управитель, якому  в цьому випадку залишалося тільки одне — спостерігати та закарбовувати всі деталі.
Була ще у Всевида і особлива справа, про яку він не міг обмовитися нікому. Це знесилений чоловік, якого управитель витягнув із кубла Утора. Він заховав його у підземеллі Високого Двору, у такому закутку, про який ніхто не знав і не пам'ятав. Перші три дні врятований просто лежав на соломі і харчав. Управитель з усією серйозністю думав, що той не виживе. Та якась сила берегла ниточку життя цієї надміру виснаженої людини від переривання. З міркувань безпеки Всевид не міг покликати цілителів, які служили князеві. Тоді він пригадав про одного знайомого цілителя, який був йому дечим зобов'язаним. Управитель таємно покинув Високий Двір і зустрівся з ним. Від цілителя він отримав вказівки, як поставити на ноги врятованого незнайомця. І ці настанови спрацювали. Чоловік нарешті прийшов до свідомості, але ще кілька днів не міг розмовляти. Врятований ледве зміг видавити з себе коротке «Де я?», яке звучало, як шелест осіннього листя на вітрі.
— Тепер ти в безпеці. Утор недалеко, але в цьому закутку він тебе не знайде. Лежи і відпочивай. Але якщо хочеш вижити, то, благаю, не кричи, не видавай зайвих звуків, — сказав йому Всевид.
Незнайомець тільки відкинув голову на подушку і важко дихав відкритим ротом, немовби йому не вистачало повітря.
Ще через кілька днів хворий ухопив чіпкими пальцями управителя за рукав, коли той вже збирався покинути підземне сховище, і ледве чутно запитав:
— Ти ж служиш князю, чи не так?
— Яка різниця, кому я служу? — відповів Всевид. — Коли станеш на ноги, я тебе виведу звідси. А там вже перевіриш, чи прихильні до тебе боги.
— Чому ти допомагаєш мені?
— А що, потрібно було б тебе Утору залишити, нехай би вже добивав?
Через деякий час врятований набрався сил настільки, що зміг сісти на своєму солом'яному матрасі. Коли управитель приніс йому їжу та цілющу настоянку, чоловік з гіркотою запитав:
— Ти ж знаєш Утора? Інакше як би потрапив в його лігво, приховане від очей?
— Ти, друже, мабуть, розум геть втратив. Звісно, я знаю Утора. Скільки раз вже я його згадував?
Хворий при цьому зіщулилася, його руки затремтіли...
— Це не може бути правдою...
— Та що не може бути правдою? — Всевид з роздратуванням дзенькнув посудом об підлогу.
— Утор пішов на хитрість. Йому потрібні від мене відомості, а я вже нічого не пам'ятаю. Тому він підіслав тебе, щоб я тобі довірився і все розповів.
— Я людина мирна, звик з усіма домовлятися. Але якби ти не був таким слабким, то зараз би отримав по зубам. Як можна про мене таки подумати? Я ризикую життям, аби тебе витягти з тієї катівні, облаштовую сховок, ношу тобі їжу, виходжую тебе, та навіть нічні горшки виношу... І, повір, там, нагорі, я не останій прислужник у Високому Дворі. І оце мені така вдячність? Сказати, що я — людина того стерв'ятника?
Управитель так розлютився, що покинув все, що приніс, повернувся в підземний хід і з силою грюкнув лядою так, що врятований аж здригнувся. Після того кілька днів поспіль Всевид приходив і доглядав за хворим мовчки. Нарешті той не витримав і запитав:
— Ти дуже образився? Я сказав щось надто образливе для тебе?
— А ти як думаєш? Сказати мені, що я виконую вказівки Утора... Треба було покинути тебе в цій дірі, і роби як знаєш, — пробурмотів управитель.
— Я прошу пробачення за свої необдумані слова. Після років полону я вже не вірив у порятунок. Тому дозволив собі думати, що ти виконуєш накази Утора.
— Еге ж, більшого безглуздя я ще не чув...
— Чому ти до цього часу не спитав мене моє ім'я і хто я такий? — врятований облизав пересохлі губи, його очі дивно блиснули.
— Мабуть, тому, що мені наказали випитати в тебе якісь відомості... — роздратовано сказав управитель. — Я чекав, коли ти сам захочеш розповісти про себе. А якщо по правді, — він присів на матрас, — я боявся того, що ти можеш мені сказати.
— Утор... Утор точно не знайде мене? Ти можеш мені обіцяти? — холодна рука ухопила Всевида за плече.
— Нічого обіцяти не буду. Одне скажу: ні самого Утора, ні його помічників зараз немає у Високому Дворі. Тому швидше оклигуй, та я виведу тебе у безпечне місце.
— Моє ім'я Тишко. Але я можу помилятися, бо часи, коли мене так звали, давно минули, — несміливо мовив чоловік. — І я дуже боюся. Ти навіть не уявляєш, хто такий Утор... і на що він здатний.
Управитель зацікавлено повернув голову до співрозмовника.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти знаєш, — врятований несвідомо оглянувся навколо, неначе їх міг хтось підслухати, — що Утор і його прислужники не люди? Вони — Сірі Потвори, перамоси з острова Мли.
— Хто? — Всевид, який підозрював князівського радника у різних брудних справах, був ошелешений і не міг повірити своїм вухам. — Хто? Сірі...Потвори...? Але ж вони виглядають як люди?
— Це все маски, — зітхнув Тишко. — Вони носять майстерно виготовлені маски. Чи помічав ти, що на руках Утора, Брижа і Уріфа завжди одягнуті рукавички? Вони не знімають їх навіть в спеку...
Управитель пригадав маски, людське волосся, які він побачив у скрині в лігві Утора, руки радника, приховані шкірою чи тканиною рукавичок. Всевид уже думав, що Утор підхопив якусь болячку...
— Вони одягають маски, бо їх шкіра сіра, як болото, покрита білими шрамами. Вони одягають рукавички, бо з їхніх пальців тече слиз, який пече гірше за вогонь.
Князівський управитель мимоволі здригнувся, його серце забилося так гучно, що, здавалося, було готове вискочити з грудей. Вісімнадцять років тому частина перамосів, які проживали на західному узбережжі Пряних земель, чи то найняла, чи то змусила піратський флот перевезти їх на острів Млу. Сірі Потвори несподівано напали на плем'я кривулян, які століттями жили на острові. Ця атака була настільки жорстокою і кривавою, що з кривулян врятувалася ледве п'ята частина племені. Інші імуритські племена з острахом чекали нападу, але цього не сталося. Перамоси засіли на Млі, захопивши в рабство чимало кривулян. Та пам'ять про ці події не зникла. Імуритські князі боялися зіткнутися з таким ворогом, а в народі страшилися навіть згадувати про Сірих Потвор, аби боги не підслухали про це і не влаштували новий напад. У жодному з п'яти князівств воліли не згадувати про те, що сталося з плем'ям кривулян.
Всевид затарабанив пальцями по колінах. Коли він заговорив, голос його злегка задрижав:
— Ти говориш правду? Якщо це навіть брехня, то це сама страшна брехня, яку я коли небудь чув.
— Чому мені брехати? Я скільки років пробув у них у полоні. Це була суцільна пітьма, суцільне божевілля. Потвори не давали мені вмерти, бо я мав певну цінність, а тільки потроху витягували життєві сили, аби я тільки животів і не міг втекти.
— Витягували життєві сили? Що це значить?
— Хіба ти не чув? — гірко посміхнувся Тишко. — Перамоси живляться життєвою силою інших істот. Вони здатні її витягувати: стоять, розчепіривши пальці над твоєю головою, а тебе викорчовує так, що ладен померти, тільки не можеш. А потім відлежуєшся, як я в цьому підземеллі.
Управитель зіскочив зі свого місця, його руки злегка трусилися.
— Отже, ти стверджуєш, що Утор — Сіра Потвора? А що він робить в Посередку? Чому удає з себе радника князя Гути? А сам князь про це знає?
— Про це мені відомо мало, — врятований відкашлявся і обхопив руками загострені коліна. — Знаю тільки, що на острові перамосам живеться не дуже добре. Вони наче нахлібники, поглинали сили полонених кривулян, винищували всі блага, які мав острів Мла. А ще кілька років тому у них стався мор. Тож щось Потвори замислили недобре. Можливо, хочуть перебратися на Благу Землю.
— О боги милосердні, та що ж це таке відбувається? — Всевид схопився за голову. — Треба попередити князя!
— Попередь, звісно. Утор водить за ніс Гуту. Це я зрозумів з деяких їхніх розмов. Не видавай мене князю, дуже тебе прошу.
— Тобі не варто його боятися. Князь Гута справедливий, і я заступлюся за тебе.
— Добре тобі говорити... Розумієш, я в свій час втік з Посередку через переслідування, — тихо промовив Тишко і з-під лоба глянув на свого рятівника.
— Ти що, когось вбив? А до Потвор потрапив, бо на острів Млу втік? — недовірливо покосився управитель.
— Я зла не чинив, нікого не чіпав, так що за це тобі боятися не варто. А з островом ти вгадав, саме так і було. Я років зо три пожив з кривулянами, а потім на Млу напали ці нелюди.
— Так, це зрозуміло. Але ти говорив, що становиш для них певну цінність... — управитель схрестив руки на грудях і зовні здавався спокійним, але всередині його вирувала вселенська буря.
— Справа в тому... — врятований трохи зам'явся, але потім махнув рукою. — Добре, я розповім. Все одно мені втрачати нічого. Я й так чудом живий залишився. У мене з собою була одна цінна стародавня книга, написана таємним письмом. Я тільки приблизно знав, про що в ній мова. Потвори забрали її, а мене катували, вимагаючи розкрити, про що в ній написано. Потім вони таки знайшли одного... одну людину, яка змогла прочитати книгу. Але цей чоловік давно вже в Супокій відправився. А я... я знав місце, де книги... книга... були знайдені, а також коли і де буде землетрус...
Всевид дивився на співрозмовника з відчуттям повного нерозуміння, але на слові «землетрус» він насторожився.
— Так, так, зупинися. Я не зрозумів нічого. Яка книга? Чи книги? І що там з землетрусом? Розкажи мені все детально, з самого початку. Де ви знайшли книги, що за книги, чому вони так цікавлять Потвор?
Тишко зітхнув і почав довгу оповідь про те, як двадцять років він та ще двоє товаришів забралися в закинуте житло чаклуна і знайшли там стародавні книги — «Записи магів Шоа». Один з них переглянув їх. В книгах говорилося про гігантського змія, що спить під Мовчазними горами і ворушиться раз на тисячу років. У першій з них розповідалося, де і коли це станеться, у другій — про охоронців змія, а в третій — як управляти страховиськом за допомогою кристалів.
— Кожен взяв по книзі і ми розійшлися своїми дорогами, пообіцявши зустрітися через двадцять років. Я подався на острів Млу. Далі ти знаєш, що зі мною сталося. Млу захопили Сірі Потвори. Вони відібрали в мене книгу, дізналися, про вона. А мене тримали живим, бо я був у лігві чаклуна та знав приблизно, коли мав поворушитися змій. Серед полонених кривулян перамоси знайшли чоловіка, який володів таємним письмом. Вони змусили його прочитати.
— Так, тепер зрозуміло. І навіщо Утору ця книга? — запитав Всевид, який вже починав потроху усвідомлювати, до чого все йде.
— Він з її допомогою знайшов два з п'яти кристалів, якими можна впливати на змія. Утор хоче управляти ним для своїх цілей.
— Небесне дерево, — управитель знову опустився на підлогу і сів, схрестивши ноги. — Тепер все потроху пояснюється.
— Тебе не дивує те, що я розповідаю? Ти думаєш, що я навіжений? — запитав Тишко. — Ця історія про змія виглядає як казка, якою малих дітей лякають.
— Я вже нічому не дивуюся,. Мені потрібно все це обдумати, інакше голова обертом піде, — похитав головою Всевид. — Не знаю, як історія про змія, а от історія про Утора виглядає так, що нею можна весь Посередок налякати.
— До речі, наскільки я пам'ятаю, мій товариш, який читав першу книгу, говорив, що незабаром має замкнутися тисячолітнє коло і змій знову буде ворушитися. Уявляєш, в який ми час живемо? Він казав, що вперше це станеться біля міста Куліж. Якщо ти не остання людина тут, то перекажи це князю Гуті. Місто знаходиться під загрозою. Я не знаю, чим може обернутися ворушіння змія, якого ніхто ніколи не бачив. 
Управитель тяжко зітхнув:
— Хочу тобі сказати, що Куліж вже лежить в руїнах. Це сталося нещодавно. Тому, напевне, я тобі й вірю.
— Що? — у врятованого від хвилювання аж зуби зацокотіли. — Це правда?
— Правда, — кивнув Всевид. — Я знаю людину, яка прийшла до князя з таким самим пророцтвом, але їй не повірили. Вірніше, я перший не повірив. Тут є і моя вина.
— У таке складно повірити, — запевнив Тишко. — Тому я й дивуюся, як ти спокійно мене слухаєш. А що за людина? Значить, вона десь про це дізналася, а отже, їй відомо про першу книгу. Можливо, це мій старий товариш, з яким ми мали зустрітися через двадцять років.
— Навряд чи це твій товариш. Але я спитаю в цього чоловіка, будь певен. А де ж має відбутися наступний землетрус?
Відповідь змусила управителя здригнутися.
— В горах на землях Нагір'я. Про наступні поштовхи і чи вони будуть, мені не відомо. 
Всевид закрив очі. Князь, Утор, похід на мелетів, змій, землетрус... Все змішалося в разом в суцільну кашу.
— Послухай, друже, ти мені скільки сьогодні наговорив, що я не знаю, що і думати. Ти відпочивай поки, набирайся сил. Незабаром ти покинеш це місце. Мені треба побути на самоті... дещо зробити...
Управитель вже відкрив ляду до підземного ходу, але обернувся до Тишка. Той збентежено проводжав його очима.
— Ти не хвилюйся, я не видам тебе нікому, особливо Утору. І не покину тебе тут пропадати. Завтра повернуся.
У той день Всевид замкнувся в своїй кімнаті і довгий час провів на самоті, обмірковуючи ті відомості, які почув, складаючи загальний малюнок подій з розрізнених клаптиків та роздумуючи про свої подальші дії. Потім він повернувся до звичних, повсякденних справ. Доглядач голубника доповів йому, що голуб приніс листа. Лист виявився від княжича Малка і був відправлений з голубника посадника Радіжа. Кривулянський княжич писав про те, що діда-віщуна не знайшов, але від людей чув, що той пророкував землетрус в горах на землях Мелеті біля кордону з Кулинню.
— Дід-віщун? — криво посміхнувся Всевид. — Тепер я, здається, знаю, який це дід!
Потім він написав два листи — один князю Гуті, а інший — Граю, і наказав їх негайно відправити.