Розділ 2

Розділ 2

Шумило вже підходив до своєї хатини, коли помітив, що з-за плетеного тину хтось тишком визирає. «Що там відбувається?» ‒ стривожився він. Підкрадатися до власного житла вже не було сенсу. Братчик зайшов до невеликого дворика, готовий у будь-яку мить відбити напад, і зіткнувся з Найдою.

‒ Що ти там робиш? ‒ здивувався майстер бою. ‒ Я вже думав, що хтось сторонній завітав до нас у гості.

‒ Брате, як добре, що ви повернулися! Як же довго вас не було! Ми вже почали хвилюватися, ‒ щиро зрадів юнак. ‒ Я такий радий!

‒ Я теж щасливий бачити тебе в доброму здоров’ї, але, заради Небесного Дерева, скажи вже, що у вас відбувається? З Дичином все добре?

‒ Так, він чудово себе почуває, якщо так можна говорити про людину, прикуту до ліжка.

‒ Тоді чого ти такий переляканий? Говори вже, я ж тебе не з’їм.

‒ Брате, мені здається, за мною і нашою хатиною хтось стежить! ‒ майже пошепки, немов довіряючи велику таємницю, сказав юнак.

‒ А тобі це не здалося? ‒ примружив очі Шумило. ‒ Ми всі стали занадто недовірливими останнім часом. 

Найда замахав руками:

‒ Ні, ні, не здалося! Я, звичайно, не такий досвідчений, як ви, але в цьому впевнений!

‒ Розповідай! Хто, скільки, коли це почалося! У нашому положенні це не жарти. Тут клепку треба мати!

Найда розповів, як тиждень тому на ринку запримітив одного чоловіка. Він якось підозріло позирав на молодого братчика. Спочатку юнак не надав цьому значення, але коли зіткнувся з ним ще двічі за ранок, серце тривожно завмерло. Найда вже вирішив, що хтось розкрив його таємницю приналежності до Братства Істинного Знання та видав посаднику. Однак кілька днів потому нічого дивного не відбулося. Дичин його заспокоїв, і юнак вже майже забув за цей випадок. Аж раптом Найда запримітив того чоловіка вже на висілках. Він крутився біля місцевого шинку і знову пропалив його уважним, зловісним поглядом. Наступного дня незнайомець вже «випадково» простував мимо хатини братчиків. Юнак зовсім втратив спокій. Він боявся вийти на вулицю, виглядав у вікна. Той чоловік проходив по вулиці ще двічі. Найда стверджував, що він дивно позирав у бік їхнього житла. Сусіди незнайомця теж запримітили, але ніхто його не знав.

‒ Хвала богам, що в двір ніхто не заходив. Твої пастки, брате Шумило, всі цілі-цілісінькі, ‒ підсумував стривожений хлопчина.

‒ Хм, щось тут неладне, ‒ буркнув стурбований майстер бою. ‒ Опиши мені його, та жодної дрібниці не пропусти!

За словами Найди, підозрілий незнайомець виглядав років на сорок. Мав пшеничне волосся до плечей і колючу бороду. Одягом ніби й надто не виділявся, але все одно його просте, коричневе вбрання здавалося якимось «нетутешнім». Чоботи чоловіка були добротні, але сильно зношені. Через плече він носив шкіряну сумку.

‒ Сумка така, як у Грая, тільки новіша. І не пуста, завжди чимось набита, ‒ розвів руками юнак.

‒ А ти молодець, спостережливий, ‒ Шумило злегка, по-дружньому, розкуйовдив його волосся. ‒ Не знаю я таких вправників, як ти мені описав. Але не бійся, я вже вдома і розберуся з цим гусаком, який не в свою повітку забрів. Тоді й побачимо, що за птиця.

Братчик зайшов до хатини і відразу зустрівся очима з Дичином. Той радісно посміхнувся:

‒ Небесне дерево! Кого я бачу! Наш мандрівник нарешті повернувся!

Шумило підійшов і міцно потис руку Дичину. Незважаючи на різні характери та уподобання, вони залишалися друзями ще з часів дитинства. Коли один покалічився, інший не покинув його. Та й ніколи б так не вчинив.

‒ Я радий бачити тебе живим, здоровим та навіть засмаглим! ‒ широка посмішка засяяла на схудлому за останній час обличчі Дичина.

‒ І мені добре, що ваші голови тримаються на шиях, ви з хлопчиною ще в цій хатині, а не деінде! ‒ проскреготав Шумило.

‒ Ти втомився? Відпочинь, поїж чогось! Найдо! Погодуй, будь-ласка, брата! ‒ гукнув Дичин.

‒ Еге ж, втомився! ‒ майстер бою підсунув скрипучий стілець до ліжка друга. ‒ Мої старі кістки вже просто торохтять від того сідла. Та, виявляється, я ще щось можу!

‒ Ніхто в тобі й не сумнівався, брате. Тільки чому ви так затрималися? Що сталося?

‒ О, це довга історія…

‒ Тим краще. Ти ж знаєш, я люблю слухати різні історії, особливо якщо вони правдиві.

Шумило розповів про увесь шлях мандрівників від початку до кінця. Дичин зрідка перебивав і задавав уточнюючі питання. Він дуже розхвилювався, коли почув, яка доля спіткала Куліж.

‒ Гарне було місто. Я колись, ще в далекій молодості, відвідував його. Але, на жаль, доля його сумна. А ви зі свого боку зробили все, що могли, ‒ сказав він, витираючи набряклі очі.

‒ Еге ж, ‒ Шумило відвернувся, аби старий друг не бачив, що він сам надто засмутився. ‒ Ніхто нам не повірив, а історія зі змієм виявилася правдою. От і маємо… А скільки людей могли б ще жити.

‒ Добре, що ви всі живі повернулися. А дехто ще, здається, й не сам. Наш Грай виявився непростим скарбошукачем і поціновувачем давніх книг. Це ж треба... Княжич кривулян! ‒ Дичин демонстративно підняв палець угору. ‒ Не абихто, але це допомогло йому відкрити потрібні двері.