Зраджене світом, забуте під тином,
на останньому подиху злившись із тлом,
за землю чіпляючись бог зна яким чином,
маленьке і гречне кохання жило.
Уже не горіло, полишило барви
в минулих подіях, що їх й не згадать,
покинуте власником за обрієм слави,
вигнане з серця разів двадцять п'ять.
Просило рятунку, хапало за руки,
та в землю вростало мов вранішній мох.
Бо не терпить байдужості, гніву, розлуки...
Кохання потрібно плекати удвох.
Відредаговано: 22.01.2026