1.11

*****

Не знаю скільки я був непритомним, але коли прийшов до тями, м'язи наче задеревеніли, я не міг поворухнутися. Довелось потроху рухати кожною частиною тіла. Коли я нарешті зміг рухати однією рукою, насамперед я торкнувся своїх грудей, де була запечена шкіра.

Яке було здивування, коли замість грубої кірки була звичайна гладка шкіра. Але ще було щось дрібне та м'яке. Я зібрав це в руку та підняв над головою щоб подивитися. У моїй руці були схудлі червоні нитки.

– Червона Ніч...

Не треба було довго думати над тим, що сталося. В'язане звірятко знову врятувало мені життя, вилікувавши від смертельних ран. А все що від нього залишилося це поодинокі червоні нитки, у тому місці де він сидів.

  Коли я нарешті зміг стати на ноги, поряд зі мною лежав висохлий і деформований труп відьми. Клинок так і був устромлений у неї. І вже вкрився іржею. Я дістав його з місця, куди він був встромлений. Висохле тіло відьми осипалося, утворивши дірку в животі.

    Мляво перебираючи ослабленими ногами, я пішов до будинку. Він не дуже змінився після смерті відьми. Якщо не зважати на те, що досить сильно заріс ліанами. Я переступив поріг, тут був повний безлад, кристали і кістки, що валялися на підлозі. Розбиті банки з порошками різних кольорів. Мою увагу привернули три єноти. Вони лежали посеред кімнати і здається, перебували в трансі. А їхні мордочки були вимазані в різнобарвні порошки. Здається цікаві звірята вирішили скуштувати їх.

Я взяв єнотів і кинув на ліжко, де колись лежав. Підійшовши до перекинутого столу, я з полегшенням зітхнув. Колба з душами лежала у тому самому місці. Піднявши її з підлоги, золоті вогники почали літати з боку на бік, але незабаром вгамувались.

– Потрібно знайти сумку.

Вона спала з мене в момент, коли відьма запустила в мене першу вогненну кулю. Покорпавшись тут і там, я знайшов її під однією з шаф. І вирішив перевірити, чи вона порожня.

– Та щоб тобі було пусто!!! – Відстрибнув Рой від сумки.

З неї випав єнот прямо мисливцю на ногу, закряхтів, заков зим кігтями по підлозі та дременув на вулицю. Схоже йому було цікаво, що всередині і він потрапив у безмежний простір. Добре, що час усередині застигає. І він не помер від голоду.

Я обережно помістив колбу всередину сумки, де вона зникла. І вже збирався залишити відьмін будинок.

– Ну не покину ж я таке добро.

Я зібрав все, що мало цінність, включаючи всі книги та рукописи, помістивши це в сумку. На мить я відчув себе дрібним злодюжкою, але швидко відкинув цю думку геть.

– Тепер треба поспішати.

В мені ще теплилася надія, що відьма збрехала і душі все-таки могли повернутися в тіло.

Сонце весь цей час ховалося за похмурими хмарами, тому я не особливо розумів скільки зараз часу. Йдучи лісом назад у село, моєму здивуванню не було межі. Лісом бігали козулі цілими групами. То тут, то там пробігали зайці, єноти та багато іншої живності. Я навіть побачив лося, яких вже як ніколи не зустрічав у нашому лісі.

– Невже присутність відьми так лякала звірів, що вони ховалися десь увесь цей час, а щойно вона померла повернулися. – Розмірковував Рой.

Я дійшов до узлісся біля селища. Зважаючи на те, що не стало темніше, зараз явно не вечір.

Увійшовши до селища, я нарешті видихнув. Смерть відьми ніяк не відобразилася на ньому. Я боявся, що в неї на випадок смерті приготовлена якась кара для людей, які тут живуть. Усі місцеві так само безтурботно розмовляли і займалися своїми справами. Але тільки-но вони бачили мене, то застигали на місці, починали шушукатися між собою. Воно і зрозуміло. Зараз я згадав натовп, що стояв біля мого будинку. Я їх сильно налякав. До того ж я йшов в самих черевиках і обгорілих штанях, які тепер були більше схожі на порвані шорти.

  Так я думав, що діло в цьому. Але коли я підійшов до свого будинку, то виявив забиті дошками двері та вікна. А дерев'яна огорожа, яку я сам зробив, розсохлася і місцями впала. На ганку стояла ваза з засохлими квітами.

  Я просто стояв і дивився на це, всередині мене бурлило безліч різноманітних думок.

Я почув тупіт ніг, хтось біг, а потім зупинився позаду мене.

– Рою, це ти?

Рой обернувся і з розгубленим поглядом і тремтячим голосом, який боявся ставити запитання і чути відповідь, спитав.

– Івіре, як так, що трапилось?

Івір розгубився, коли побачив обличчя Роя і трохи похитнувся. За ним збиралися інші жителі, які не наважувалися підійти ближче.

– Як це можливо, ми гадали, що ти загинув. – сказав Івір.

– Слухай, брате. Адже мене не було всього кілька днів, адже так? – Глибоко всередині Рой вже знав відповідь на це запитання. Але боги, як же він хотів почути у відповідь слова «так, не минуло й кількох днів».

– Рой… Тебе не було три роки.

Ці слова вдарили його наче крижаний ніж у серце. В очах потемніло, а голова почала кружляти, він ледве встояв на ногах.

–  Як таке можливо? Скажи Івір.

– Я думав ти мені скажеш.

– Я вбив відьму і знепритомнів. Прокинувся сьогодні і одразу пішов сюди, звідки мені знати! — Роя почала охоплювати паніка, через що його голос був гучніший з кожним словом.

Івір зрозумів у якому стані зараз перебувати його друг. Він підійшов і обійняв його зі словами "Все добре, ми все вирішимо".

Така, здавалося б, проста дія заспокоїла Роя. Почуття, що він тут чужий і йому немає місця, почало зникати.

– Івіре, що з Саєю?

Від цих слів обличчя Івіра змінилося, наче потривожили стару рану.

– Ми її поховали, через тиждень як ти пішов. Ще через тиждень зробили надгробок і тобі, поряд із нею.

  Сльози полилися з очей, і Рой не міг їх зупинити. Івір поклав йому руку на плече, так вони і застигли.

  Мешканці села, які чули цю розмову, почали підходити, погладжувати Роя по плечах і говорити слова, які мали його заспокоїти. Але Рой не чув цих слів. У його голові була важка порожнеча, єдине, що він на той момент відчував це холодні сльози, що стікають по щоках.