1.6

*****

Звук грому прокотився по долині з жахливим потріскуванням, а прохолодний вітер, що мчав за ним, змушував здригатися все тіло. Саме від цієї комбінації грому і холоду я прокинувся, різко відкривши очі.

Хоч спину та ноги пробив озноб, у районі живота було дуже тепло та приємно. Це тепло немов розходилось звідти хвилями по всьому тілу. Маленький довговухий клубок ниток сидів у мене на животі. Тепло що я відчував походило від нього, разом із насиченим червоним світінням. Я простягнув не пошкоджену руку до вухатого створіння і почав пестити його.

Цілих кілька хвилин я гладив його голову, спину та вуха. Здається в захваті був більше я, ніж в'язане звірятко.

Нарешті отямившись, а точніше змусивши себе припинити пестити зайця. До мене почало доходити усвідомлення того, що жодне моє поранення не турбує мене. Я взявся спочатку обережно, а потім із зусиллям мацати свої ребра здоровою рукою. Від сильних натискань був скоріше дискомфорт, а не біль, який мав рознестися по тілу.

Замість переломів тепер скоріше були просто забиті місця. Теж саме і з рукою. Промацавши її всю, розв'язавши і помахавши нею, моєму здивування не було меж. Поранення, які мали загоюватися більше місяця, з урахуванням того, що всі кістки потрібно було ще й правильно з'єднати - зникли, залишивши після себе не більше ніж забиття. А рана на лобі… А ось рана на лобі залишилась, хоч і поменшала. Трохи поміркувавши, я дійшов висновку що зобов'язаний моєму диво зціленню звірятку що сидів переді мною. Вуха якого хлопали неначе долоні, через вітер який грав ними як хотів.

– До речі, а ти друже став помітно менше, це через те що мене вилікував? — спитав Рой у безмовного звіра, — дякую, я багатьом тобі зобов'язаний. А тепер настав час зайнятися справою, скоро злива дійде і сюди.

Звір продовжував дивитися на Роя. Вітер створював мелодію з шелесту листя і стукоту кісток, деякі з яких змогли втриматися на дереві після удару. А грім, який лунав все частіше і ближче, додавав зловісності. Під цю «музику» Рой взяв з багаття гілку по більше і використовуючи її як смолоскип, попрямував до печери.

– Ззовні не так сильно смерділо козлом. В ім'я Великих Героїв, мої очі розплавляться від цього смороду, а я навіть ніс закрив.

Пройшовши кроків п'ятнадцять від входу, по боках біля стіни почали з'являтися стелажі з різними банками, пробірками, травами та мінералами.

– Напевно все це Фавн забрав від відьми, от погань, щоб винести це все, потрібно буде неодноразово сюди повертатися. Як він все це вкрав за один раз, десь тут є віз?

Пройшовши ще кроків п’ять, тунель переходив у велику, овальної форми кімнату, біля стін теж стояли збиті стелажі, а також кілька столів. Посеред кімнати було імпровізоване величезне ліжко з дощок, на які було скинуто багато різних шкур тварин. Від них і йшов весь цей сморід.

Рой скривився в розчаруванні, його внутрішній мисливець був явно розчарований тим, скільки шкур було зіпсовано цим козлом.

Я почав оглядати вміст полиць та столів. Треба було вирішити, що з цього взяти насамперед. Мій погляд більше приманювали різноманітні кристали різних кольорів. Вони явно мали магічну цінність. Хоч я в такому ніколи й не знався, мене більше цікавила різноманітна зброя.

– Латіс був би у захваті, побачивши всі ці кристали та різні інгредієнти. — Згадав Рой свого старого друга та соратника, який був досить непоганим майстром заклинань. Але більш посунутим на голову колекціонером рідкісних інгредієнтів, кристалів, та й взагалі всього, що хоч якось стосувалося магії.

Переглядаючи цілу гору інгредієнтів, яка була навалена на одному столі. Мою увагу привернула сумка зі шкіри що висіла на цвяху збоку стола. Сумка була зі шкіри невідомого мені звіра, приємного темно-кремового відтінку. Зроблена добрим майстром і майже не зношена. Простягнувши руку, щоб узяти лямку цієї сумки, вона злетіла з цвяха і впала на підлогу.

– Якого біса! — спантеличено видав Рой.

Коли вона впала на підлогу і перекинулася на бік, звідти випали казанок і ціла гора клубнів. Хоч сама сумка виглядала порожньою, коли висіла на цвяхові.

Я підняв її з підлоги, вона безумовно була не важчою за свою власну вагу. Засунувши руку всередину, я переконався, що вона порожня нічого не намацавши всередині. Щоб зовсім переконатися в цьому, я перевернув її і почав трусити. Тут мені під ноги і повалилося все поспіль. Фрукти, різні клубні, металевий посуд, свіжа риба та м'ясо. Такий «водоспад» продовжувався доти, поки розмір гірки продуктів і посуду, що утворилась, не піднявся до рівня мого поясу. Після цього, з останньою виделкою, що впала, все зупинилось.

«Бездонна магічна сумка». Я тільки чув про таке. Такі робили на замовлення королям та заможній знаті, саме такі сумки були у героїв із казок та легенд. Ніколи б не повірив, що триматиму таку у своїх лодонях.

– Як же ти працюєш, я сподіваюся не за контрактом. – Роя явно засмутило те, що він не зміг нічого дістати з сумки, коли занурив туди свою руку. Це навело його на думку, що на неї і господаря сумки було накладено магічну угоду, який не дозволяє нікому, крім нього, нею скористатися.

Це була поширена практика як серед воїнів, які у такий спосіб оберігали свою зброю, роблячи її шматком тупого заліза в чужих руках. Так і серед рабовласників які укладають угоди господаря та раба. Були випадки, коли знатних дворянок викрадали та робили рабинями для підпільних елітних борделів. Пару таких дівчат рятував і мій загін. Рабовласника ми зазвичай вбивали, тому як вони користувались дешевими угодами, які зникали після їх смерті. А таких багатіїв ніякі стіни в’язниці не втримають.

Справа стояла за тим, щоб перевірити, чи зможу я нею користуватись. Переконавшись, що сумка порожня. Я кинув у неї, пару яблук, виделку та дерев'яну кружку. Вага сумки анітрохи не змінилась, а речі зникли у темряві. Я знову запхав туди руку, сподіваючись щось дістати. Марно. Моя рука просто перебирала порожнечу.