1.5

*****

Мене розбудив щебет птахів, які прокинулися, як тільки промені сонця освітили лісову хащу. Зачерпнувши води, я добре умив обличчя, щоб змити тягар із заспаних повік.

  Піднявши голову, я побачив зайця на другому боці струмка, який вже чекав на мене чухаючи своє вухо. Посмішка і радість тут же з’явилися на моєму обличчі. Нарешті я міг продовжити шлях.

  До речі, поки йдеш за «поводирем» відьми, на шляху тобі ніколи не зустрітися ніякий хижак, звичайно якщо минулі подорожі були не випадковим збігом. Не те щоб це мене хвилювало, але додавало відчуття спокою. Який не можна собі дозволити у повній мірі під час звичайної подорожі до лісу.

  На цей раз ми йшли довго, сонце вже встигло сховатись за обрій. І як тільки у голові з’явились думки що слідкувати за своїм провідником буде складно, його нитки почали випромінювати м'яке червоне світло. Яке хоч і було холодним, але від нього всередині ставало тепло.

Так ми пройшли всю ніч, час від часу зупиняючись, щоб я міг перепочити. У темряві мені пощастило натрапити на зайця і підстрелити його на вечерю. Хай пробачить мені мій в'язаний друг.

Після вечері Рой вирішив, що варто добре відіспатися перед зустріччю з Фавном. Хоча відьма і надала загальну картину, важко повірити, що він так змінився…

День змінив ніч і весь ранок пішов на те щоб дістатися до скелі, якою вгору йшла вузька стежка. В'язаний заєць знову зупинився і вирячився вгору – вказуючи напрямок. Так само, як і перед табором гоблінів. Рой вперше погладив зайця, а саме його вуха. У свою чергу той блимнув двічі червоним світлом. Була це радість чи роздратованість, не зрозуміло.

Чи існують взагалі у магічного звіра емоції? Рой не знав. Та він все одно посміхнувся, дуже задоволений тим що заєць відреагував на пестощі. І з посмішкою пішов у гору стежкою.

Підіймаючись, я не міг не побачити слідів двох копит. Нема жодних сумнівів що це були сліди Фавна, але водночас за великі для нього. За десять років у розвід. загоні королівства, ми не раз відстежували цих істот, що любили плести інтриги. Але нічого подібного я раніше не бачив.

Ще трохи вгору стежкою і мені трапився перший «Знаковий стовп». Дерев'яний стовп був просякнутий кров'ю, обвішаний бусами із зубів тварин, а згори красувався череп ведмедя. Дикі фавни використовують такі стовпи для відлякування. Череп – це показник найсильнішого ворога, якого Фавн зміг здолати. Несподівано, що той, кого зацікавило обладнання та елексири відьми, дотримується звичаїв своїх диких родичів. До того ж, навіть дикі Фавни не полізуть поодинці на ведмедя. Не треба відкидати можливості того, що він напускає диму у очі, задля того щоб відлякувати тих самих гоблінів та й саму відьму, а череп він просто знайшов. Тому вона і уявила собі такого грізного ворога. А що стосується величезних слідів? Цьому пояснення я не знаходив…

  Я пішов далі, стежка пішла в бік, огинаючи скелю і ведучи на протилежний бік. Вийшовши з-за рогу, переді мною була огорожа з колод, і велика арка з лози, що стояла посередині стежки. Він непогано впорався роблячи її. Пройшовши крізь арку, я вийшов на досить рівний і широкий виступ скелі. Край якого не був огороджений. Вид на наше плато що відкривався з нього заворожував. Безкрайній ліс... А образ гір, що оточують плато з усіх боків, не можна передати словами – яке ж воно гарне.

На мить Рой забув про все. Але звільнивши свій розум від виду який заворожував, він розвернувся у бік входу до печери. Трохи лівіше від нього, росло дерево, впритул до скелі. На його гілках були прив'язані кістки та черепи, які билися один об одного, видаючи безліч постукувань через піднявшийся вітерець.

Яких кісток тут тільки не було. Кістки птахів, оленя, кабана, зайців та вовків. Але серед усього цього розмаїття, мою увагу привернув проломлений череп, який дуже вже був схожий на людський.

Різкий порив вітру змусив Роя похитнутись, а кістки на дереві зацокати з ще більшою старанністю. І так само раптово, як і з'явився, вітер зійшов нанівець. Але слідом за ним, з печери пролунав звук шморгання носом.

Запах мисливця, який вітер поніс у печеру, не був проігнорований господарем кам'яних покоїв. Глухий звук, що доноситься зсередини, лунав луною, роблячи те, що відбувається, масивнішим і гучнішим. Наче велетень прокинувся і вилазить зі свого барлогу. Спочатку був скрип дерева, потім глухий скрегіт чогось важкого об камінь, а потім наближавшийся масивний стукіт двох копит.

   По моїй спині пробігли могильний холод, що змусило мене скинути рюкзак та вихопити лук, навівши стрілу у напрямку входу у печеру. Я чекав на того, хто має з'явитися. Вже й забув про те, що хвилину тому розмірковував: чи це правда, що це фавн мутант, чи звичайні хитрощі. Усе моє єство завмерло в очікуванні того, хто мав з'явитися. Спершу темрява почала ніби згущуватися, а одразу після цього промальовуватися силует. Величезний, аж до стелі, яка була метра зо три заввишки.

 Темрява розвіялася…

  Обпершись однією рукою за стелю печери і зробивши плавний і швидкий рух, Фавн витягнувся у весь зріст звільнившись своє масивне тіло від стін та стелі що сковували його.

Він був величезний, метрів зо три у височину. Величезний м'язистий торс та руки, на вид міцні як сталь, і такі ж, але вкриті хутром ноги. На спині висіла шкіра бурого ведмедя. Копита Фавна могли розчавити коня. На голові знаходилася пара масивних рогів закручених у кілька обертів. Від його людиноподібного обличчя не залишилося й сліду, морда була витягнута і вкрита хутром. Величезні криві зуби випирали, а очі були розміром із велике яблуко.

У правій руці Фавн тримав сталеву шипасту палицю, розміром з людський зріст.

Думки про підступного та розумного Фавна випарувалися.

  – Є прибуткове діло! – вигукнув Рой, все ще сподіваючись, що розум у гори м’язім залишився. Жадібність цих істот була їх головною відмінністю

Але у відповідь був оглушливий, схожий на помісь баранячого і ведмежого ревіння рик, що донісся з величезної пащі.