1.4

*****

Ми знову ввійшли до лісу, і рухалися прямо, нікуди не звертаючи, вже починало сутініти, йшли ми годин п'ять, якщо мене чуття мене не підвело. Я раз у раз зупинявся перевести подих і напитися води зі струмка. Який траплявся нам дорогою. скоріше за все, він мав звивисту форму. Відхиляючись від нашого шляху і знову трапляючись на ньому.

  Всю дорогу я перебирав у голові те, що сказала відьма, намагаючись знайти причину прокляття. Згадував усі можливі конфлікти у Кольтані*, які я знаю. Усіх торговців, які приїжджали зі своїми товарами. Але так ні до чого не прийшов. Тільки знову відчув вогонь люті у середені.

Поки я був у думках, мало не наступив на в'язаного зайця, який несподівано зупинився і лише дивився далі в ліс.

– Що вже поряд? – Не знаю навіщо, але я поставив це питання зайцю.

  Я пригнувся, майже зрівнявшись із зайцем і почав прислухатися. Струмок, який залишився за метрів п'ятдесят позаду заважав зосередитися. Доведеться йти далі. Я довірився чуттям магічного звірка. Тому йшов повільно і як умога тихіше. Спершу я почув віддалене металеве цокання. Почуття, що я наближаюся до мети, змусило мене йти швидше. Але від цього не менш обережно. Звук стукотіння о метал то з'являвся, то зникав. А в міру мого наближення, з'являвся знайомий гомін, який створювали гобліни.

Я підійшов зовсім близько і через кущі бачив світло, яке йшло від багаття. Розсунувши кущі, щоб побачити що там коїться, переді мною вимальовувалась картина: П'ять гоблінів розташувались навколо вогнища утворивши щось на кшталт охоронного кола, але при цьому кожен займався своєю справою. Двоє грали, кидаючи кістки птахів на землю та дуже емоційно обговорюючи те, що випало. У них на поясі було по одному з моїх клинків. Ще один штопав одяг, пошитий з оленячої шкіри. Четвертий, колов гілки до багаття. Раз у раз гілки відскакували і вдарялися об миску, що була поруч, створюючи те саме металеве цокання. Останній гоблін займався чисткою риби використовуючи мій кинджал. Рюкзак який вони вкрали був з протилежного від мене боку, біля невеликої скелі. Там же був і лук зі стрілами, що я загубив.

  Нападати зараз на п'ятьох озброєних гоблінів голими руками – самогубство. Відьма навіть іржавого ножа мені не дала. Найрозумнішим варіантом було дочекатися, коли вони повечеряють і заснуть, залишивши когось одного на варті.

  Я відійшов подалі, так, щоб мене точно не помітили. Очікування тяглося як вічність, а галас і шум який не припинявся, змусив мою голову розколюватися вже за годину. Незабаром стало ще гірше, почало пахнути смаженою рибою. Я не їв з самого ранку, та й не мав час на те щоб робити пастки та чекати на здобич, тож мій живіт почав голосно бурчати.

– І як з цим зрадником, що бурчить, пробиратися в табір!

Це була смішна але велика проблема, тож я вирішив піти до струмка і пити води, доки в животі не почало булькати.

Після вечері, Гоблінів розморило, Їх гомін становився все тихішим, доки зовсім не стих. Майже час.

Посеред темного лісу, галявина на якій гобліни розбили табір, виділялася білим світлом місяця, який зараз було по центру нічного неба. Тиша лісу час від часу перепинялися звуками нічних цвіркунів та сови, яка прокинулася на полювання, а також похропуванням гоблінів, що сплять.

Як я й гадав, один залишився на сторожі і сидів біля вогнища з грубо зробленим списом із палиці та каміння.

Так минула ще година.

Я стежив за гобліном, а він починав куняти, раз у раз здригаючись від того, що майже заринувся у сон. Після чого деякий час ходив із боку в бік.

Нарешті вартовий, трохи пом'явшись, пішов з табору, чи справити потребу, чи за водою. У будь якому випадку це був мій шанс.

  Обережними кроками пробираючись табором, намагаючись не наступати на розкидані гілки я зрівнявся з багаттям, біля якого залишилася лежати риба яку не їли.

  Гобліни спали міцно, а я – майже добу, нічого не їв. Не міг не взяти цю рибу, хоч і розумів, що це дуже безглуздо. Річковий Сарват - був рибою з білим м'ясом, в якій не було дрібних кісток.

Це одна з тих риб, якими торгувало наше селище. Поки я дійшов до свого рюкзака – вже закінчив її їсти, обережно поклавши на землю те, що залишилось.

  Тепер мені потрібно було лише забрати рюкзак, лук та стріли. На мої клинки і кинджал надії я не мав, тому що гобліни сплять в обіймах з їхньою зброєю.

– Якою до біса «їхньої» зброєю, вона моя. — подумки пролаяв їх Рой.

Як тільки я потягся до лямки рюкзака, я почув тріск кущів. В одну мить я схопив лук зі стрілами і сів обличчям до багаття, притулившись спиною до скелі. Тятива вже була натягнута, мені треба було вбити гобліна до того, як він мене помітить. Світло від вогнища попереду грає мені на руку. Воно засвітлює погляд тому мене, який знаходиться позаду нього у тіні, важко помітити.

Кущі заворушилися і з них з’явилась сіра волохата паща вовка, а потім ще одна.

  Рой грубо вилаявся у своїх думках.

З сусідніх кущів з'явилися ще вовки, загалом їх було дев’ять, ціла зграя. Вони мабуть прийшли на запах риби. Їхня поява дуже невчасна. Навіть якщо я зараз встигну застрелити двох – трьох вовків, прокинутися гобліни. А решта вовків нападуть і тоді… хвилинку. Що тоді?

  Поява вовків, які зруйнували мій план піти від сюди тихесенько, стала відмінним його доповненням, навіть більше, з бонусом повернення усієї моєї зброї.

Прицілившись, я вистрілив у лапу вовка, який був позаду всіх, важливо було поранити одного з них, але не ватажка, щоб вовки не втекли.

Від поранення він завив на весь ліс, інші оголили зуби, ричачи і готуючись атакувати. Виття вовка підняло гоблінів як по тривозі, від їхнього солодкого сну не залишилося нічого. У руках була зброя, спрямована на ворога і витріщені від нерозуміння очі. А я готувався оцінювати ситуацію, щоб приймати відповідні та своєчасні рішення.

Знов затріщали кущі і з них вистрибнув горе-сторож із списом напоготові, який увігнав вовку в бік. Той заскулив від болю та впав. Двоє інших вовків кинулися на бідного охоронця, який втратив свою єдину зброю. І почали буквально розривати його на частини. Він вже не жилець.