1.1

Глава 1

ДВІ ДУШІ І ЧЕРВОНА НИТКА

  Перші промені сонця вже проступали крізь крони дерев, а разом з ними у лісі пролунав співи птахів, що прокинулися від нічного сну.

   Протираючи заспані очі, щоб денне світло їх не сліпило. Рой хоч і неохоче, але підвівся, потягнувши руки. А з ними і все тіло догори, щоб позбутися задубілості після того як провів на землі ніч.

– Настав час перевіряти пастки. — Крізь позіхання, пробубнів Рой собі під ніс.

  Рой зібрав своє чорне волосся у хвіст, який торкався його лопаток при ходьбі. Йому було десь двадцять сім, Гарній парубок, з яскраво синіми очима. М’язисте тіло не було кремезним, скоріше атлетичнім. Комбінуючи у собі не тільки силу але й спритність.

 Будучи сільським мисливцем, він раз на тиждень вирушав у ліс, розставляв пастки і чатував дичину. Час від часу, перевіряючи всі міста розташування пасток.

  За минулі дві доби, жоден звір так і не потрапив у них. Тому від сьогоднішнього ранку залежало – повернеться він із порожніми руками, чи ні.

  Перевіряючи пастки, сьогодні Рой знешкоджував їх, щоб тварини не потрапили туди, доки його не буде в лісі і не померли від голоду.

  Він займався цим вже цілу годину, знешкодивши їх більшу частину. Надія в очах мисливця помітно згасала, а з його вуст сипалися безмовні прокльони у бік лісу.

 Але ревіння звіра, що пролунало з далеку, та потріскування гілок, миттєво змінили сумне обличчя на радісну посмішку, а в очах загорілося полум’я.

  – Олень. — скрикнув Рой, помчавши в той бік, звідки лунав звук.

Чуття не підвело досвідченого мисливця. На галявині серед дерев брикався самець оленя. Він намагався вирватися з петлі, яка з одного боку тримала його ногу, а з іншого була прив'язана до гілки дерева. Яка потріскувала щоразу, коли тварина намагалася звільнитись.

    Рой чудово розумів, що підходити до наляканого звіра, що брикається – небезпечно. Знявши лук  і натягнувши тятиву, він чекав вдалого часу, щоб підстрелити звіра, не пошкодивши шкіри. Чиста шкіра цінуватиметься набагато більше, ніж зіпсована.

 Після чергового стрибка оленя, від підняття у повітря й до його приземлення на землю, у той час, коли тварина найбільш не рухома, Рой випустив стрілу, яка влучила прямо в око. Тварина впала на землю вже нерухомою. Такий точний постріл не приніс страждань. Рой завжди вважав, що треба поважати тварин, адже їхнє хутро гріє людей, а їхнє м'ясо не дає померти від голоду. Тому вони заслуговують бодай на безболісну смерть.

  Закінчивши з оленем і тими пастками що залишились, Рой нарешті знайшов час для сніданку. Він складався з в'яленого м'яса, яке бралося у дорогу та зібраних учора грибів.

Нарешті можна повертатися...

Рой дістався свого селища коли вже сутеніло, а на зустріч йому поспішав Івір – брат Саї, дружини Роя. Його обличчя було дуже стурбованим і сумним.

  Підійшовши досить близько один до одного, вони обидва зупинилися. На душі мисливця стало дуже тривожно. Перервавши важке мовчання, яке оволоділо ними двома, Івір сказав:

  – Рой, майже відразу після того, як ти пішов, Сая захворіла. Не може встати з ліжка, нічого не їсть і майже не п'є, ще й кашель стає все частішим. Чим ми тільки не лікували. Але нічого не допомогло.

  Кинувши свої речі й оленя в тому ж місці, Рой помчав до хати. Перечепившись на порозі через поспіх, він ухопився за ручку двері, щоб не впасти і буквально влетів у будинок. Зайшовши до їхньої спальні, він побачив Саю, яка лежала із заплющеними очима і важко хрипіла.

  Нахилившись над ліжком, Рой взяв дружину за руку, вона була дуже холодна, як у мерця. Доторкнувшись губами до її чола – він відчув такий самий холод.

  – Люба, ти чуєш? То Рой, я повернувся.

  У відповідь було тільки хрипіння, яке лунало при кожному подиху.

  – Я не знаю, що з нею.

Ці слова несподівано пролунали позаду Роя, по його тілу пробіг мороз. Повернувши голову назад, він побачив стару сільську травницю, що сиділа на стільці у кутку кімнати. Якби вона мовчала й далі, він напевно й не помітив би її...

  Травниця у селищі була дуже шанованою та впливовою, але зараз, Рою, вона нагадувала старуху смерть. Яка сидить і чекає, коли зможе забрати дві душі у потойбіччя. Чому дві? Бо небезпека від невідомої хвороби, загрожувала не тільки Саї, але й маленькому життю, що ще не з'явилося на світ всередині неї.

  – Я вже спробувала все що мені відомо, всі настоянки, які як я думала повинні були допомогти. А Саї повільно, але поступово, стає гірше. Сьогодні вона навіть не прокидалася. Я не знаю що з нею.

  – І що, мені тепер сидіти і чекати коли вона помре!? — Рой не стримавши злоби, у емоційному пориві гаркнув на стару. Але його запал відразу охолов від кашлю дружини, звук якого пролунав по кімнаті.

  – Гадаю що так, їй залишилося тижні зо два, можливо трішки більше. – З безжальним спокоєм, відповіла травниця. Але відразу додала. – Якщо тільки ти не віриш у казки.

  – Ти вирішила, що зараз саме час для твоїх жартів? – Злісно, але вже набагато тихіше, щоб не потурбувати Саю, відповів Рой.

  – Ти спочатку послухай про що мова йде, а вже потім зубами скреготи. Коли я була ще маленькою, то заблукала в нашому лісі. – Важко зітхнувши, стара почала свою розповідь. – Пам'ятаю це, ніби й не минуло відтоді понад півстоліття.

– Я довго блукала лісом і день вже підходив до завершення. І тут, між стовбурами дерев, які не давали світлу сонця потрапити до лісу, пробився промінчик сонця. Я вже було зраділа, що нарешті вийшла на узлісся біля селища, але це було не так.

  – Чи можна вже ближче до суті? – Крізь зуби процідив Рой.

  Але стара ніби не почула його, повністю занурившись у спогади своєї юності.

  – Пройшовши на світло, я й справді вийшла з лісу, але переді мною було не наше селище, а велике болото. Попереду, метрів за двісті від мене, стояв дерев'яний будинок, що височів на великих колодах над трясовиною. Дивлячись на нього, він ніби теж помітив мене. З води, від моїх ніг до ганку будинку, спливли дошки, утворивши вузький місток через болото.