Розділ 14

                 Підніжжя гори Касумі  

У глибинах пам’яті, серед запилених сторінок часу, мої щасливі дитячі дні - всі вони минули в Ханафубукі, де мешкав мій дідусь. 

Ханафубукі - місто дуже тихе і прекрасне. Воно розташоване між кінцем кордону території Вульфендора і початком земель Арфадора. Місто розкинулося на плоскогір'ях, немов забуте всіма. Його вулиці перепліталися між пагорбами, а будинки затишно влаштувалися на вершинах. Люди там жили в гармонії з природою, намагаючись не порушити вже колись порушений баланс. 

Вульфендор - це земля гір, і він був особливим. Тут міста та різні поселення облаштовані у високих ландшафтах, а природу залишено в спокої. Але Ханафубукі був винятком. Перша спроба побудувати для мешканців зручності виявилася невдалою. Зусилля зрівняти височини закінчилися тим, що люди оселилися на плоскогір'ях. Мешканці створили штучні водойми, засадили поля та ліси сільськогосподарськими культурами. Місто почало розквітати, але його доля була не такою, як у інших. 

Гора, на якій стояв Ханафубукі, не була багата на дорогоцінні та корисні копалини. І після цього інвестиції в місто припинилися, і воно стало звичайним провінційним містечком. Зараз у місті живуть майже одні старі, які збираються на лавках, згадуючи минулі дні молодості. Але навіть у цій тиші Ханафубукі продовжував квітнути, немов троянда серед скель. 

І я, вже дорослий, згадую свої дитячі роки в Ханафубукі: зелені пагорби, запахи квітів, зоряне небо над головою - все це було моїм заспокоєнням. 

Коли я поїхав з Вульфендора, Ханафубукі залишився в моєму серці, як маленький шматочок щастя, який ніколи не зів’яне. 

“Які ж це були дні, коли я бігав вузькими вуличками, дивився на заходи сонця і мріяв про майбутнє...” 

      ******* 

Коли мегаполіс з його нескінченними вулицями залишився позаду, я вдихав свіжість лісового повітря, проїжджаючи повз зелені хвилі дерев. Думки були десь далеко, зокрема й про майбутні зміни в житті, поки не пролунав дитячий голос із заднього сидіння. 

- ... куди ми їдемо? - запитала донька, очі якої були прикуті до миготливих пейзажів за вікном. 

Я зітхнув, ніби збираючись з думками, і відповів: Ми їдемо в місце, де я, можна сказати, виріс. Це невелике містечко, майже день їзди звідси, але ми дістанемося швидше, - посміхнувся я у дзеркало заднього виду. - Ми дістанемося до кордону Вульфендора і там пересядемо на швидкісний поїзд. 

- А що там? У цьому місті? 

- Там... - я дивився вдалину дороги, трохи стиснувши кермо. - Там колись жив мій дідусь. Там колись був мій дім. Але зараз все складно... тоді сталося щось жахливе, ми... я і моя родина зробили помилку. 

- Тоді навіщо ми повертаємося? 

- Тому що я вирішив почати все з самого початку. 

- Розповіси... про родину? - я відчув на собі запитливий погляд. 

У машині на мить запанувала тиша, яку порушували лише монотонний гул двигуна та поодинокі пориви вітру, що гралися з листям на узбіччі. 

Я зітхнув, немов готуючись до занурення в глибини своєї пам'яті, і почав. 

- Можна сказати, історія моєї родини досить банальна і водночас складна. - говорив я, спрямувавши погляд у далечінь за межі дороги. - Мій батько, молодий і недосвідчений, після університету закрутив роман із жінкою, старшою за нього на вісім років. Незважаючи на різницю у віці та не дуже поступливий характер моєї матері, весілля все ж відбулося. - Зараз я відчував, як забуте минуле повертається до мене, немов темні хмари, що нависають над головою. - Після... бабуся померла через два роки після одруження, буквально в день народження мого старшого брата... . Батько з головою занурився в траур, а моя мама була не в змозі... не мала бажання, - виправив я себе, - займатися вихованням дитини, і віддала брата в дитячий будинок, а потім у дитячий садок-інтернат до шести років і забрала його тільки після народження близнюків. 

“Швидше за все, заради грошової допомоги від держави” 

До цього часу Ріку відвідував тільки дідусь. Ну, може, інколи тато. Тільки завдяки дідусеві брат залишився у нас у родині. - Що ж, думаю, відразу зрозуміло, що Ріку зараз “трохи” проблемна дитина, і погані стосунки з матір’ю. Зараз він ізгой у родині і тиняється де попало. 

Ріку зв’язався з якимись бандами босодзоку, а потім і зовсім затесався в кола мафії. Він часто пізно ввечері з’являвся вдома ще з часів старшої школи. Коли його не було, мені було страшно залишатися наодинці з родиною, це було болісно. 

А зі старшої школи, коли він повертався, нехай хоча б на день чи два, я відкладав усі свої плани, навіть школу намагався прогулювати, хоч він бурчав і міг відправити мене на навчання навіть після початку третього уроку. 

Але одного разу після тривалої відсутності він так і не повернувся, а потім і зовсім зник.... На мені це, звісно, позначилося. Мати навіть хотіла відправити мене лікуватися в санаторій, але я наочно, на їхніх очах, оговтався і пішов далі, і допоміг мені в цьому лише один дзвінок. 

Ми дзвонимо один одному рідко, але базікаємо довго. Але навіть так, я не можу дізнатися, де, чорт забирай, він перебуває.  

“До речі, треба буде йому зателефонувати.” 

Я подивився на відображення в дзеркалі заднього виду. 

“Цікаво, яка у нього буде реакція на його племінницю.” - мене пробило на посмішку. 

- Кхм. Середні діти - це близнюки. - я закотив очі й поглянув на бічне дзеркало машини. - ... і ... - це мамине творіння. Найулюбленіші, виховані в найкращих традиціях і новаторствах мами. 

Тц, ледарі й нахлібники. Вони моя сім'я, я повинен їх любити і люблю, принаймні, я так думаю. 

- Але все ж, хочу... хотів би, щоб ти так не робила. І по можливості, з ними не контактувала... - я запнувся. - аа, але якщо ти хочеш, тооо - ... 

- .... подивимося.... - дівчинка дивилася на мене, смикаючи рукав моєї кофти.