Розділ 11

Центральна лікарня Арфадора. У кімнаті відпочинку персоналу 

Ми сиділи поруч на диванчику, і здавалося, що час розтягнувся у вічність. Повітря було затхлим, напоєним запахом стерильності й старого кавового осаду в чашках на столику. Годинник на стіні ритмічно відмірював секунди - кожен його цокіт ніби пробивав дірку в тиші. Десь у коридорі, приглушені товстими дверима, долинали уривки голосів та кроків, але тут, у кімнаті, усе було занадто тихо. 

Я відчував, як у грудях скажено калатає серце, віддаючи глухим стуком у скронях. Здавалося, що цей звук чутний не тільки мені - мабуть, і дівчинка могла його почути, настільки він був сильним. Її маленькі плечики напружено завмерли, наче вона боялася ворухнутися, аби не злякати ще більшої тиші. 

Мої думки розліталися в різні боки, не давали мені спокою, спочатку я протиставляв усі варіанти виходу з цієї ситуації, ніби ставлю всі за і проти на терезах, а якщо траплялася хоч найменша перевага, вона мене не влаштовувала, і думки об'єднувалися, змішувалися, злипалися в один вихор, схожий на величезний смерч, що руйнував усе на своєму шляху... і мені доводилося починати обмірковувати кращий результат із самого початку... знову і знову...  

Він завмер на порозі, дивлячись на мене його брови здригнулися від легкого здивування, в куточках губ промайнула тінь незручної посмішки. 

- Думав, ти вже пішов... - сказав він, нахиливши голову набік. 

Я розгублено кліпнув. 

- Ем... 

- Ну, гаразд, - коротко відмахнувся Гото, і, зітхнувши, переключив увагу на дівчинку. - Ти вже розповів їй про подальше? 

Я відчув, як холод пробіг по шкірі. Слова в мене застрягли в горлі, і я нічого не відповів. 

Гото знизав плечима і почав пояснювати дитині, що їй доведеться залишитися в лікарні. Голос звучав рівно, беземоційно, але в мені він лунав глухо, наче крізь товсту стіну. Я ловив себе на тому, що майже не чую слів - ніби мої вуха затулили ватою. Усе, на чому міг зосередитися, - це вираз обличчя дівчинки. 

Спершу вона слухала Гото із застиглою байдужістю, очі порожні, без жодного відблиску. Потім почала повільно кивати у відповідь на його запитання, автоматично. Вона навіть не розуміла, на що погоджується - а її "так"звучали лише у вигляді цих мовчазних кивків. 

Я не зводив із неї очей. Дитина була наче тонка гілочка, яку вітри життя безжально гнуть, а вона мовчки терпить, не ламаючись і не скаржачись. 

І лише коли голос Гото урвався, я помітив, що він уже дивиться прямо на мене. Його рука розмахувала в повітрі, привертаючи мою увагу. 

- Агов~ Тецуо, ти мене чуєш? Відповідай. 

- А? Так, чую. 

- Розпишись ось тут, - він різким рухом підсунув мені аркуш із документом. 

Я машинально взяв ручку й поставив підпис, навіть не вдивившись у текст. Пальці трохи тремтіли, чорнило лягло нерівною рискою. Він і не дав мені часу прочитати - просто забрав папір, ніби боявся, що я передумаю. 

Усміхнувшись, Гото поклав документ собі до папки. 

- Ну раз ви вже попрощалися... - його рука раптово лягла мені на плече. Стиск був м’який, але відчувався як примус. Він легким поштовхом змусив мене підвестися й направив до дверей. 

Я ледь встиг озирнутися. Дівчинка залишалася сидіти на дивані. Її рука піднялася й повільно помахала мені вслід. Рух був надто тихим і надто байдужим - як прощання з кимось, кого вона більше ніколи не побачить. 

? 

??? 

Що? ... і на цьому все?  

Мої очі розширилися, ніби я щось жахливе побачив, у грудях заломило, тіло опиралося йти вперед, у голові стільки думок, але слушного нічого немає. 

Що це? ... я розчарований? ... або ж це полегшення? ... мені прикро ... прикро? ... 

Цю секунду самобичування порушив звук дверима, що грюкнули. 

- Факс уже готовий. Я надішлю запит у відділ, і скоро приїдуть люди, заберуть дівчинку туди, де їй потрібно бути. - Він ще й усміхнувся. 

Усмішка різонула мене, як ніж. Йому все просто: галочки в документах, звіт командиру, і робота завершена. А я відчував, як мене стискає зсередини, як горло зсихає від неспроможності щось сказати. 

Я лише кивнув, механічно відповів: 

- Ага... 

І повільно рушив коридором. Кроки луною билися об плитку під ногами, відлунювали в тиші. Я йшов, ніби через густу воду, важко, неохоче. 

Чому...що мене так гризе? Я не хочу йти ось так просто...Можливо, що я в ній побачив себе?...Покинутого, як кошеня...нікому не потрібного. 

Суспільство, родичі, батьки...всі вони хочуть від тебе великих досягнень. Перекладають на тебе багато мрій і планів, яких не могли домогтися самі. І варто тобі тільки оступитися або озирнутися назад, як бачиш величезний обрив, тільки- но ти хочеш виправитися, помічаєш уже не привітальні обійми й ласкаві посмішки, а зневажливі погляди, що штовхають тебе в безодню темряви. Я стикався з цим не тільки в сімейних колах, а й у повсякденному житті. З кожним таким "пристрітом"... до кожного я знаходив підхід рішення, і, зізнаюся, кілька разів навіть мені доводилося тікати.