Розділ 10

Центральна лікарня Арфадора. У кімнаті відпочинку персоналу 

Поки двоє моїх "компаньйонів" вгамовували свій голод, я, злегка розвалившись на дивані, спробував увімкнути щось у телевізорі. Гото, не відриваючись від своєї тарілки, кивнув у мій бік: 

- Гортай далі...ще два канали гортай, - промовив Саїто, поїдаючи енну ложку супу. 

Я, від нічого робити, послухав його, і навіщо, тільки от скажіть мені... 

- ...це що бл...? - схоже я знайшов той канал, за яким новини цього разу найбільш переконливо дебільні. 

∎∎ ... і як ми всі пам'ятаємо, близько двох днів тому трапилася пожежа на згубних землях, причиною якої стали монстри D-рангу, а точніше вогняні вовки. - віщала нам журналістка. - Сьогодні нам пощастило зустрітися з прославленим і сильним мисливцем із гільдії Когарасі - Сайо Мейро... ∎∎  

- …це що, бл…? - очі самі піднялись до екрана, де я побачив найогиднішу для себе пику. 

У кадрі стояв - ні, позував, з пафосом у кожному русі - Сайо Мейро. Індик у людському вигляді. Груди колесом, підборіддя наперед, а погляд… як у героя, який врятував континент щонайменше тричі. 

-...тільки не цей ідіот… - скреготнув я крізь зуби і вже потягнувся перемикнути. 

- Почекай, - Гото навіть усміхнувся. - Послухай, що він лепече. Вони цей репортаж вже третій день по всіх каналах ганяють. 

Я скрутився, впираючись ліктем у бильце дивана, тримаючи голову, яка все ще нила. Моя брова смикнулась від обурення, коли Сайо почав мовити своїм нудотним голосом: 

∎∎ ... Сайо, будь ласка, розкажіть нам про те, що сталося. Що ж відбувалося насправді?  

- Це було глибокої темної ночі. Нам сповістили, що кілька монстрів D-рангу влаштували пожежу і прямують до стін Афадора. 

- І що ж ви зробили? 

- Я, не чекаючи інших з команди, вирушив усувати чудовиськ. Я так поспішав, що навіть обладунки на свою дорогу піжаму вдягнув і капці зняти забув, уявляєте. 

- І що ж, ви одні билися проти монстрів? А як же вартові, наші захисники стіни? Що вони весь цей час робили? 

- Поки моя команда прибула на місце і гасила пожежу, я особисто прикінчив 6 із 7 особин. А вартові...не бачив жодного. Швидше за все втекли, підібгавши хвости. Куди їм до рівня справжніх геро-...∎∎  

Гото вимкнув звук, похитуючи плечима від стриманого сміху. Він витирав губи серветкою, з усмішкою, в якій читалося: Я ж казав. 

- Мати-Земле, почуй правнука свого, дай мені сил, а йому по їб*лу, - прошепотів я, прикриваючи обличчя долонею й перехрестивши пальці, ніби в молитві. 

“Бл*дський ти їб*чий мудачело, у труну тобі відро помиїв.” 

Гото почав посміюватися, доїдаючи останні крихти свого обіду. 

- За документами, до речі, офіційно буде зазначено: «три монстри», - пробурмотів я, стискаючи кулаки. - "Підібгали хвости", каже… хаааа… я його вб’ю. 

- Ну-ну, заспокойся...- кинув Гото, підіймаючи порожню тарілку, - Ці...з гільдії того вечора надійшло кілька людей, включно з ним.  

- І що з того? 

- Приперлися з опіками та незначними пораненнями. Такий переполох влаштували. - трохи потішив він мене, - Особливо більше за всіх кричав ось цей от придурок. Типу: бився поодинці і його сильно поранили і йому потрібна повна мед. допомога. Боявся, чи не заразився чимось, і навіть питав про пластику або ж як прибрати шрами, - посміявся Гото. - А насправді була лише маленька подряпина. 

- Ідіот, - прошипів я зі злістю. 

- Поранення, що були в тебе й Акане, не були схожі на поранення Сайо. - пояснив Гото. - Тож найімовірніше, наш, усіма відомий, бовдур, під час усієї колотнечі, з переляку переплутав зграю місцевих хижаків із вовками. 

- Двічі ідіот, - так само зі злістю, сказав я. 

- Згоден, - підтвердив він. - Так, ну якщо вже ми поїли, піду-но я віднесу тарілки, а ти йди зроби чаю. Чашки он там, коробочка з чаєм он там, цукорниця в мене на столі, печиво без мене не їсти, - роздавши вказівки, Гото швидким кроком пішов із кімнати. 

Коли він виходив, я почув із коридору, як у когось дзвонив телефон. І тут подумав, що свій-то удома залишив. А тут я вже години три так точно стирчу. Капітан, напевно, вже обдзвонив усі можливі номери. Швидше за все він і Саїто теж дзвонив, але цей мало коли відповідає на мобільні дзвінки, а оскільки він постійно з нами перебував, то на робочий телефон, що в нього в кабінеті, теж не відповідав.  

“Уууу~, капітан точно розлючений. Ох п*здюлі-то полетять~” 

Поки обмірковував план порятунку своєї п'ятої точки і всі можливі шляхи відходу, у разі тактичної втечі, помітив, що чашок всього дві.  

“Нде, схоже, я буду повітря пити.” 

Я налив чай і поставив білосніжну чашку поруч із дівчинкою. Діставши з пакетика одне печиво, подав його їй в крихітні ручки, а та лише глянула на мене. 

- Чшшш, одну можна і без нього з'їсти, - підморгнув я, - Лопай швидше, поки бурчун не прийшов. 

Я спираюсь ліктем на бильце, підтримуючи голову - череп, як і раніше, пульсував. Прокрутив кілька каналів на телевізорі: новини, документалки, ще новини. Одне й те ж. Але я не стільки дивився, скільки краєм ока спостерігав за дитиною. 

Вона дмухала на чай обережно, дрібними подихами, мов боялася обпектися. Коли сьорбала, щічки трохи надувались, а пальці тремтіли, тримаючи чашку в обох руках. Печиво хрумтіло в її роті так тихо, що ледь було чути. 

“Щось Гото затримується”, - подумав я, просидівши ще хвилин 20 у неприродному для моєї буденності спокої. 

Хах, краще б не згадував цей згусток темної хмаринки, адже хто ж знав, що з хвилини на хвилини з'явиться ціла грозова хмара темряви, злості й невдоволення.  

З коридору почувся гучний крик і кроки...я б навіть сказав біг, у наш бік.  

- Нехай це буде не той, про кого я подумав, - поклав я долоню собі на обличчя, прикриваючи очі.