Розділ 9

Центральна лікарня Арфадора. У кімнаті відпочинку персоналу 

Гото Саїто (β) - у свої 16 став студентом, і вже за шість років випустився, входячи до п’ятірки найкращих учнів медичного університету імені великої рятівниці Міри. Завершивши військову спеціалізацію мага-цілителя та ще два роки - на кафедрі хірургії, він, якимось чортом, зумів проштовхнути прохання проходити військову службу, поєднуючи її з лікарською практикою. Обидва напрямки йому чомусь зарахували, хоч і з піврічною різницею в часі.  

"Фортануло так фортануло. Ну ясно - зв’язки. Хороші зв’язки - це половина справи… а іноді й усе." 

Так вийшло, що його "навчання" збіглося з початком мого стажування.  

Я частенько потрапляв у халепи через недосвідченість і, можна сказати, був постійним гостем у лазареті. І як на зло, лікував мене саме він.  

Ми з ним одразу не зійшлися характерами. Його самовдоволена, холодна усмішка, звичка зверхньо зиркати поверх окулярів, короткий тон і постійне бурчання, мов від старого дядька, якого все в світі дратує - усе це підривало мені нерви. 

Була навіть така ситуація, коли ми влаштували погром, я і вже не пам'ятаю, що тому було причиною, чи то ми щось сказали один одному, чи то нам не сподобалося щось у наших діях. Ну в підсумку ми вибили одну стіну, розбили кілька вікон, рознесли все приміщення і довели до гикавки персонал і пацієнтів. Він ударив мене по печінці і кілька ударів припало на стегно, але і я не такий простий, перед тим, як дерти кігті, доклав йому кілька разів по його незадоволеній пиці, а той, з якогось дива, не знепритомнів і поскакав за мною в погоню, грізно верещачи і виставляючи руки зі шприцами вперед, ніби матадор, який хотів заколоти бика.  

Я, швидко шкутильгаючи на одній нозі, кричав йому назад: 

- Якщо ще на сантиметр ближче - приб’ю!

А він, майже по-пантерячому стрибаючи по коридору, відповідав: 

- Якщо ще на сантиметр віддалишся - сам приб’ю! 

Весь лазарет чув, як ми один одного ненавидимо. Я міг би вирубити його за допомогою феромонів, але бляха він бета, а вистрілити йому якоюсь магією у лоба, ну... мені і так у майбутньому за це прилетіло, і слава всевишньому, що я все-таки не наважився на бажану думку, інакше я б реально коні двинув. 

Незабаром через те, що я так само часто навідувався в мед. пункт, ми якось звикли один до одного. Хоча й були все ж таки розмовочки на кшталт погроз, як він у мене пункцію з .... забув цей мат, ну не важливо...без анестезії візьме, а я у відповідь, що через випадкову випадковість забуду його на згубних землях.  

Ну за підсумком це все лише порожні слова, хоч так і не звучало. 

Але скажу одну річ - незважаючи на великі зв'язки і гарний родовід вухастих-перевертнів (вівчарів), він не зазнався, і у своєму університеті штани не просиджував. Гото знавець своєї справи і, видно, як плекає свою роботу...по-своєму...з криком...матом...але все ж таки... 

Після завершення стажування він зміг домогтися висот за малий час, і вже як два роки працює в центральній лікарні. Усі його поважають, підносять як професіонала і ставлять собі за приклад. 

(Але! По секрету: може, він багато в чому й гарний, але в одному вже точно фігов профан...ось правда!!! Не повторюйте моїх помилок!!! Ніколи! НІКОЛИ! Не довіряйте йому робити вам уколи!!! 

Пам'ятаю, як мене принесли на ношах, я й пальцем через знесилення не міг поворухнути. А цей душогуб, тільки голку вколов, навіть ліки не встиг ввести, як я вилетів із кімнати як ошпарений. Думав, що, ну, не може ж бути так боляче від однієї голки? Але те, що сталося, повторювалося з новим уколом знову...знову...і знову.  

Загалом, від нього уколи просто нахр*н категорично протипоказані). 

“І все ж...гаразд цілитель, але військовий?! Яким чином?!” - продовжував я чи то дивуватися, чи то обурюватися, сидячи на маленькому диванчику, прикладаючи лід до голови.  

Спостерігаючи за Гото, і як він оглядає дівчинку за напівпрозорою ширмою, я все продовжував розмірковувати.  

Ні, ну ви тільки подивіться на цю убогу, 176-сантиметрову, недобиту, бліду і замучену...кхм...істоту. Він і раніше таким був, але зараз стало ще гірше. Розпатлане чорне волосся, втомлені сонні червоні карі очі, мішки під очима, наче йому хтось в обидва ока дав, до того ж тричі. Худорлявість позамежна, та від нього, бл*ха, навіть холодом віє, як від смерті.  

"Як ЦЕ може стати військовим лікарем? Та на нього дмухни - і він упаде. І чому я дивуюся? Зв'язки, все це довбані зв'язки."  

Продовжуючи розглядати, мені все ніяк не дає спокою його зовнішній вигляд, у двадцять п'ять погано виглядав, а у двадцять сім ще гырше. Може, на додачу до віку ще й складнощі пекельної роботи так сильно впливають?  

“Нє. Я так не хочу” - насупивши брови, подумав про звільнення. - "Хоча, прошу зауважити, удар усе той самий. Болісний, знає ж, сучара, куди бити." - скривився я, відчуваючи, як знову тягне в боку. Я перевернув пакет льоду на холодніший бік і приклав до чола. Шкіра болісно смикнулася - але зате гулі менше. Напевно. 

Скорчившись і заплющивши одне око на хворому боці, подивився в бік галасливого телевізора. Там показували чортові новини.  

“Я, здається, попросив вимкнути те, що діє мені на нерви.”  

Поглянувши знову на знайомого, який маячив і ще більше дратував своїм пухнастим чорним хвостом, ніж гучно звучна програма, поскаржився йому: 

- ... слухай, а тобі в цьому твоєму універі, хіба не казали, що бити людей не добре. Особливо якщо вони потребують допомоги. 

- Коли я йшов до вас по коридору, проаналізував твій стан, - почувся з-за ширми байдужий голос. - Дійшов висновку, що ти лікуванню не підлягаєш. Простіш добити. 

Його тон був сухий, без нотки гумору. Я тільки зітхнув і театрально цокнув язиком, злегка похитавши головою. 

- Ну знаєш, тоді за твоєю логікою, ти мене в такий спосіб уже кілька років так точно лікуєш, от тільки я якогось досі вижив.