Розділ 8

Округ Грімгар. По дорозі до лікарні 

Ще коли ми підіймалися на верхній поверх, я побачив через скло, що сферу вже відключили - і дощ валив, мов шалений, прямо вулицями району. Справжня стіна води. Я вирішив перечекати, аби не тягти дитину під зливу. Ми знайшли собі куточок відпочинку біля великого вікна - десь в стороні, де було тихо й затишно. Плюхнувся у крісло - м’яке, злегка продавлене, але на диво тепле. Схоже, з підігрівом. 

Дівчинка сиділа поруч, згорнувшись мов кішка, трохи підтягнувши до себе ноги. Її лавандове волосся налипло до щік, а обличчя - бліде, з виразом втомленої зосередженості.  

Я попросив у знайомих співробітників, які поверталися з обіду, трохи печива для неї. Один із хлопців порився в кишені плаща й кинув мені пару цукерок. А дівчина, здається, новенька, простягла маленьку пляшечку з холодним чаєм. Пальці в неї тремтіли від холоду. 

- Дякую, - шепнув я, а та тільки кивнула. 

Дівчинка пожувала печиво й відразу почала хилитись. Її повіки повільно опускались, але вона вперто трималась. 

- Ти можеш подрімати. Я тут, - сказав я і м’яко поплескав себе по колінах. - Хочеш, поспиш у мене на руках? 

Вона лише мовчки кивнула й підповзла ближче. Її невеличке тіло притулилося до мого - спочатку обережно, а потім довірливо, як тваринка, що нарешті знайшла тепло. Моя кофта, накинута на неї, була вже мокра й важка. Спина промокла наскрізь. Я повільно й обережно зняв її, стараючись не розбудити. Тканина холодна, мов жаб’яча шкіра. Під нею була сорочка Акане - відносно суха. На щастя. 

Один із працівників залишив поруч рушник - теплий, із запахом прального порошку. Я не став зайвий раз турбувати дитину, просто обгорнув ним її голову, легенько протер волосся й закутав зверху, немов в кокон. Вона спала, сопучи тоненько, як кошеня. Її дихання лоскотало моє передпліччя. 

Я сидів, дивлячись крізь шибку. За вікном усе зливалося в потоки сіро-зелених відтінків - небо, дерева, асфальт, що блищав, мов дзеркало. Дощ бив у скло - рівномірно, заспокійливо. Я заплющив очі на мить. Це був не просто дощ - це була тиша. Затишна, обволікаюча, мов тепла ковдра після тривалого холоду. 

До дощу я ставлюся нейтрально. Більшу частину того, що в моєму житті відбувається - недоречно йде дощ у переломні моменти, які вирішують мою долю. Але також, коли все йде добре - за ним цікаво спостерігати. Ось, наприклад зараз: хмари згущуються, закриваючи сонце. Піднімається маленький вітерець, повітря стає "чистішим" і починається довгоочікувана подія. Під першими краплями піднімається і зеленіє трава, немов набираючись сил, вбираючи живу вологу.  

Літній дощ зрідка триває весь день. Найчастіше це сильна злива, коли крізь часті краплі дощу нічого не видно, але він так само швидко вщухає, як і раптово починається. Спочатку краплі починають зменшуватися, потім стають більш рідкісними, а незабаром дощ і зовсім припиняється. А також цей заспокійливий для мене звук - який барабанить по даху, по шибках, по асфальту. Ще цікаво спостерігати як потоки води стікають по великих вікнах. 

- Гей, - нахилився я до неї, злегка торкнувшись тильною стороною пальців до її щоки, - прокидайся, час іти. 

Вона заворушилася, зморщивши лобик. Злегка скривилась, мов дитя, якому сняться щось важке й неспокійне. Очі повільно відкрились, злиплі вії, млявий погляд. Потерла кулачком одне око, потім інше, кривлячи губи у сонній гримасі. 

- Давай, сонько, ми вже пів години просто так просиділи, - лагідно сказав я, почав обережно розгортати рушник з її волосся. 

Пасма були ще мокрі. Я знову провів по них пальцями, розділяючи, намагаючись не рвати вузликів. Волосся приклеїлося до щічок, а шия виглядала тоненькою, напруженою. 

- Нас, напевно, вже зачекалися, - додав я. 

Вона без слова зістрибнула з моїх колін. Трохи похитнулась, але швидко зібралася. Почала складати рушник, озираючись, мабуть, шукала того, кому його треба повернути. Очі її враз стали серйозними, погляд напружено зосереджений. 

- Не хвилюйся, залиш тут. Потім заберуть, - сказав я і доторкнувся до її плеча. 

Вона зупинилась, на мить подивилася на мою руку, потім мовчки кивнула. Поклала рушник на диванчик і підійшла ближче. Її долонька ковзнула в мою - тепла, трохи волога, але така маленька й довірлива, що серце стислося. 

- Ну що ж, пішли? - усміхнувся я, стиснувши її пальчики. 

Ми рушили. У дверях нас зустрів вітер - вологий, різкий. Мені аж шкіра на спині стиснулася. По хребту побігли мурахи, холод пронизав до ребер. Куртка налипла до тіла, немов друга шкіра. 

- Трясця… - пробурмотів я крізь зуби. - Якщо мені холодно, то їй і поготів. 

Я прискорив ходу. Ми йшли швидко, практично бігли, тримаючись за руки, ковзаючи по мокрому тротуару. Повз проходили люди, але я дивився тільки вперед - на вихід, на дощ, на вулицю, на відстань, яку ще треба було подолати. 

І все ж думки крутилися навколо одного: як дістатися до лікарні? 

Машину викликати? Чорт. Я ж гаманець не взяв. 

- Гаразд, - видихнув я, зупиняючись. - Цікаво, чи вийде злетіти… 

Зображення, що містить просто неба, вулиця, місто

Автоматично згенерований опис 

Обережно випустив її руку. Вона здивовано підвела на мене чорні очі. Я посміхнувся і підморгнув. Потім зробив крок назад, відвернувся трохи вбік, зціпивши зуби. Спина знову спалахнула болем - тупим, давлячим, аж до дрижаків. М'язи відмовлялися слухатись. Та я вперся. І поступово, повільно, мов крізь тягучий бруд, змусив крила з’явитися. 

Шкіра на лопатках натягнулась, похитнувся, але втримався. 

- Хах… вийшло, - хрипло засміявся я, обернувшись. 

- Ей, маленька, ми зараз полети- 

Стрибок - сплеск. - Дитина залізла просто в калюжу, а потім, підстрибуючи, як жабеня, весело хлюпалась, заливаючи мене брудною водою. 

Я застиг. Потім повільно провів долонею по обличчю, з якого стікали краплі. (ᄑ_ᄑ) У голові пронеслося обличчя тієї божевільної з округу Нодар. Її гра в “жабенят”… Все-таки треба було її стукнути за цю хр*нь.