Розділ 7

Північно-східні стіни Арфадора. Житлові вулиці округу Грімгар 

Ми всі четверо майже спустилися на перший поверх гуртожитку. Дівчинка виглядала сонною і втомленою, і навіть спотикалася на сходинках. Я трохи зменшив темп ходьби, оскільки маля відмовилося йти на руки.  

Щойно ми ступили на перший поверх, ми одразу потрапляємо в коридор, де розташовані поштові скриньки і спец. шафки, в яких можна зберігати своє спорядження або ще що-небудь, що не дозволяють зберігати в кімнатах.  

Після, трохи пройшовши вздовж коридору можна вийти в хол гуртожитку. Він просто величезний. Стеля першого поверху сягала підлоги третього, тож ідучи сходами другого ярусу будівлі, можна було вже бачити, зверху вниз, увесь простір холу. 

У вестибюлі не було багато меблів, були тільки кілька зелених куточків, подекуди маленькі тумбочки, на яких стояли якісь незрозумілі предмети для підтримання інтер'єру. Так само на стінах висіли дошки оголошень, чергувань, планових прибирань, вітальних тощо. Перший поверх був найсвітліший з усіх, оскільки він був засклений панорамними вікнами. 

За склом ми побачили, що коїться за вікном. Незрозуміла погода: і хмари сірі присутні, але і сонце не давало задню, хоч дощ лив і світило нехило. Люди ходили з парасольками або прикривалися тим, що під рукою було, перестрибуючи калюжі на доріжках. Машини, що галасували ще більше через сплеск води, що накопичувалася на дорозі, коли проїжджали шосе. Доходячи до виходу... 

-Народ, мені ключі треба консьєржу віддати, - сказав я, кидаючи погляд на стійку праворуч. 

-А, та ми тут, біля виходу, почекаємо, - швидко визначив Ісаму. 

-А! Точно! Дитя, зачекай тут з рештою, - хотів я вже відпустити дівчинку, як вона схопила мою долоню обома руками і почала крутити головою. Дивилася на мене знизу вгору, мружачи очі, повні сонної впертості. 

Я трохи не зрозумів і секунд десять, ми обидва тупо витріщалися один на одного.  

- Ем, тут не далеко, - показавши пальцем у бік консьєржа, - лише кілька кроків. - Але вона все одно не хотіла відпускати, продовжуючи дивитися на мене сонними очима. - (个_个) Ну гаразд. Ходімо зі мною. 

Я вже не став нічого їй говорити. Просто в неї такий втомлений вигляд, не кращий за мій, і я не хотів її перенапружувати.

Швиденько віддавши ключ і відмітившись у журналі, що я був присутній і не порушив жодних правил гуртожитку, ми попрямували до моїх товаришів. 

- Бачиш, я нікуди не втік, - звернувся до дівчинки, - тільки даремно хвилювалася. 

- ... угу... 

"Нічого собі! Вона відповіла. Треба ж, я аж якось зрадів, чи що. Невже я теж став чутливим до дитячого бурмотіння?..  "

Підійшовши до виходу, ми знову приєдналися до наших. Дівчинка оперлася на моє стегно, ніби на опору, а я машинально вкрив її плечі долонею. 

- Фігово, дощ пішов ще сильніше, - схвильовано промовила Акане. 

- Ага. Ллє як із відра. І парасольок як на зле немає. - додав Ісаму, засунувши руки в кишені і нервово погойдуючись з п’ятки на носок. 

- І що будемо робити, перечекаємо? - запитала дівчина, трохи нахилившись до дверей. 

- Зовсім чи що? Командир сказав негайно прийти до нього, - перебив її родич. 

Я глянув на дівчинку, а вона на мене. 

- Ну, сподіваюся, у тебе після цього не підніметься температура і ти не захворієш. - звернувся я до неї. 

Вона лише помотала головою, заперечуючи мною сказане припущення, і сама потягнулася до ручки скляних дверей. 

- Зачекай, - зупинив я її, - дай я застебну тобі сорочку, - протягнувши в петельку останній ґудзик, подивився ще раз на вулицю і вирішив, що цього не вистачить, і накинув на накидку дівчинки свою.  

“Ну, я, в принципі, в домашньому одязі, його і намочити не шкода. Головне, щоб дитина не застудилася.” 

Усі разом ми вийшли на вулицю і нам одразу подув свіжий вітерець. Поки наша група йшла під навісом будівлі гуртожитку, я насолоджувався запахом і шумом дощу.  

Щойно ми дійшли до кінця даху, я запропонував іти під вуличними навісами кафе та магазинів, хоч так шлях буде й довшим. Зараз тільки потрібно перейти дорогу на протилежний бік вулиці, на ньому більш-менш є де сховатися від дощу і не зупиняючись продовжувати шлях. Але мене різко відсмикнула за руку дівчинка. 

- М? Що таке? - здивовано запитав я. 

- Вона, напевно, не хоче виходити з-під даху під дощ, - припустив Ісаму. 

- Не хвилюйся, ти не встигнеш намокнути до останньої ниточки, - заспокоювала її дівчина, - промокне тільки кофта Тецуо. 

Дитина нічого не відповіла, її пальці ковзнули по моїй руці вниз, і вона показала в небо.  

- А!? що там нагорі? - і тут до мене дійшло, - ти думала, що ми полетимо?  

Вона кивнула. 

- Вибач. Я надто втомився, щоб здійнятися над хмарами, та й до того ж тут зовсім не далеко, - виправдовувався я перед нею, - тут усього лише кілька кварталів пройти і далі там буде район спец. службовців. Там є магічні сфери, за допомогою яких ми захищаємося від різних природних впливів із зовні. 

- До речі, так. Якщо линув такий дощ, то їх уже давно мали задіяти, - підтвердив Ісаму, глянувши на небо. 

Дівчинка подивилась на мене, наче з докором, і раптом рішуче рушила вперед, хлюпаючи по калюжі. 

- Вона, здається, образилася, - підстьобнув мене Ісаму. 

Я випередив крихітку, притримав її за плече й узяв за руку: 

- Коли переходиш дорогу, потрібно йти поруч із дорослим, особливо коли надворі негода і так слизько, - чемно пояснив я їй. 

Ми швидким кроком перетнули перехрестя і продовжили шлях, намагаючись іти під навісами. Я і дівчинка йшли позаду моїх напарників і слухали як ті знову гризлися на різні теми.  

- Гей, - тихо мовив я, нахилившись, - ти так сильно хотіла, щоб ми летіли, а не йшли? 

Мала кивнула. 

- А я казав, що левітація - це щось, - Посміхнувся я, - "Скуштувавши свободу польоту, ти завжди будеш ходити землею, дивлячись у небо", - це сказав мій наставник. І ці слова завжди мене переслідують і підтверджують свій сенс у важких, у моєму житті, ситуаціях.