Розділ 5

  Ранок, усе там же в еб*енях північно-східних земель 

Величезна вогняна куля, змітаючи і спалюючи все на своєму шляху, пролетіла, ледь не зачепивши нас, розвіялася десь далеко. І після почулося гучний і самовдоволений вереск Ісаму. Ми з дівчинкою лежали на землі в аф*зі й дивилися на цього придурка, який радісно скаче на місці. 

- У цього д-дядечка... від шоку ги-ги за кроківники? - тихо запитала малеча в мене. 

- У цього, все життя ги-ги, - випалив я, - Ісаму! Довбань сліпий!!! Дивись куди магію спрямовуєш!!! - викрикнули мої нервові клітини. 

- !! О, капітане, так ви все ще живі? - здивовано відповів той, - Ми з Акане думали, що вас уже з’їли і перетравили. 

Ми піднялися з бруду, і я почав оглядати своїх напарників. Вони обидва виглядали вельми пошарпаними, як і я загалом. Але особливо виглядала не дуже Акане. Її ноги і права рука кровоточили, мабуть, коли в польоті атакувала, то тут же й отримувала віддачу. А цей скакун відбувся легкими пораненнями.  

- Не дочекаєтеся, гади! Я ще вас усіх переживу! - сказав малоймовірні речі. Тому що я вже на межі, зараз вирублюся! Упавши на спину від втоми, почув крики: 

- Дядечку... ви чого? - дівчинка різко впала на коліна. 

“що ж ти робиш? І так поранена, а ти ще й коліна до м'яса додираєш” 

Дитина, підняв мою голову, підклала свою сумку. Вона пахла різними травами. 

“приємно пахне, хааа...” 

- Гей капітане! Ми й так втомилися, а ваш труп на своєму горбу тягнути не будемо. Тут вас і закопаємо, - "пожартував" гидота. 

Акане присіла поруч і почала ставити мені запитання, щоб я не заплющував очі: 

- Скільки пальців бачите, ви взагалі щось бачите? 

- Бачу. Темряву бачу. Усе вкрите мороком, як і моє майбутнє, - відповів я. 

- У нього вже галюни. Дівчинко, ляпни його по обличчю гарненько. Потрібно швидко привести капітана до тями, - крикнула Акане. 

Дівчинка…не розгубилася?! І вдарила мене по щоці, і мабуть, з усієї сили.  

“Це точно удар маленької дитини? Таке відчуття, що це приклав мене командир Тадаші.” 

- Кха!..., - я аж схопився, - нічого собі до тями привели. Мені здається, на той світ хотіли послати, - почав я терти свою щоку. 

- Пф...хахаха... вона, хахаха, вона відбиток усієї п'ятірні залишила на твоїй щоці, кхахаха, - почав заливатися Ісаму. 

- Чуєш, придурку, ти, померти поспішаєш!? Заткнися вже.  

Несподівано я відчув холод. Усе навколо почало крижаніти, покриватися тоненьким шаром льоду.  

- А ось і мисливці, з'явилися - не запилилися, - пробурчав Ісаму. 

- мх...  дуже "вчасно", - додала його сестра.  

Почувся шурхіт із кущів. Ми стали в стійку. Ну, я принаймні, сидячи виставив кулаки вперед, готуючись прийняти удари. А дитина навіть не звернула уваги на звук, вона продовжувала оглядати мої рани.  

“Знову байдужість заграла чи що?” 

Шелест продовжував наближатися все ближче й ближче. І ось... 

- Капітане, хлопці! Нарешті я знайшов вас, - вискочив із заростей один із наших солдатів, - мисливці з гільдії Когарасі врешті-решт прибули. Ми врятовані, - почав нити він.   

- Твою ж мать!!! Ти зовсім із прибамбасом?! Нафіг так лякати?! - кинула в нього залізну рукавичку Акане. 

- Фух. Я вже подумав, що знову доведеться битися. Навіть молитви собі на упокій, у думках, читати почав, - видихнув Ісаму, -Капітане, можна я його стукну разочок? 

- Знаю я твій "один разочок". Шарахнеш так, що доведеться потім тягти його додому, а я й так втомився. Самому б доповзти до стін, - почав зупиняти придурка, але руда бестія вже зробила захоплення за голову бідоласі, який перелякав нас. Я вже не став нічого говорити - сил немає рухатися. 

Дівчинка в цей час встигла дістати з сумки маленьку жменьку якихось рослин, поклала до рота і почала розжовувати їх. Потім різко виплюнула всю цю слиняву кашу собі в долоні і... (O.O) приліпила мені на лоба! 

- лікує... загоює і знімає біль... - сказала вона. 

- А, так? ... (¯ ¯٥) спасибі... - трохи шокований я. 

- !... Ха? - повернувся до мене Ісаму і трохи здивований, що за "х" у мене на обличчі.  

- Заткнися - сказав як відрізав. 

- я... прийшов... доповісти, що ... кх... - щось намагався сказати солдат з-під захоплення.  

- Відпусти його вже, задушиш же! - дав наказ, адже не можу розібрати, що він там бубонить. 

Вона, слава матері-землі, відпустила без відмовок, і той звалився на коліна. 

- Кха... я прийшов доповісти, що мисливці прибули, і наше завдання було виконано. Ми можемо повертатися назад до стін. У мене все! - і тут же пірнув в кущі звідки й прийшов. 

Бідолаха, подумав я. Він же, ніби як, новенький у нашому загоні, а вже потрапив під роздачу.  

- Урааааааа! Додооомууу!!! - закричав уже всім відомий ідіот, сполошивши всю округу. 

- Ти чого верещиш? - вдарила його по шиї старша сестра. 

Я теж зрадів і вже не став лаяти Ісаму.  

- Гей, ви, двоє!!! Допоможіть мені піднятися, - хотів я простягнути руку їм, але їх перехопила дівчинка.  

Однією рукою тримаючи мою, а другою обхопила мене за стегно і почала з дивовижною силою допомагати стати на ноги. Я навіть не докладав великих зусиль, як уже був у позі стоячи.  

“Вона трохи притримувала мене з боку за штанину. ?...????... чого? Як дівчинка, навіть не досягаючи і півтора метра, змогла... (я зростом 187см на хвилиночку), змогла "підняти" мене?!” 

Ми стояли в очевидному афізі, а дівчинка з незворушним обличчям, усе продовжуючи підтримувати моє тіло, що хитається, дивилася на нетямущий вираз обличчя знизу вгору. 

- Якого? - в один голос сказали родичі. 

- Як ти змогла...? - хотів запитати я її. 

- Капітане! 

Почувши знайомий голос, що лунав десь із неба, я одразу підняв голову на гору. Це був Кахегая, мій заступник. (Хороший, тямущий хлопець, любить завжди підстьобнути мене, навіть коли це зовсім недоречно.)