Глава 19 (Найманці)

Вечір. Темні безлюдні вулиці. Світильники, хитромудро розміщені всередині спеціальних кам'яних стовпів, створювали навколо себе ідеально рівні острівці світла. Ці яскраві жовті плями на бруківці вселяли вечірнім гулякам ілюзію безпеки. Саме те, що й потрібно тіням, що зачаїлися в напівтемряві.

Зазвичай після перегонів Орум з Карою поверталися додому на машині. Так і швидше і безпечніше. Але цього вечора їм захотілося прогулятися. Погода тепла, відмінний настрій, ще й куш сьогодні дорф зірвав не маленький. Солідний мішечок із золотими приємно відтягував пояс до землі.

— Як гадаєш, Расті вже спить? — спитала Кара, взявши чоловіка за руку.

— Який там, — засміявся Орум, — цей шибеник не ляже, доки нас не дочекається.

— Слухай, може, зайдемо до нашого улюбленого ресторанчика, перекусимо і вип'ємо по келиху червоного?

— Я тобі зараз як зайду по червоному! А потім наздожену і ще раз зайду! — Орум сповільнив крок, поклав долоню на живіт дружини. — Бромо, скажи хоч ти своїй матері, що тобі ще рано вживати.

Кара різко зупинилася і з прищуром витріщилася на дорфа.

— По-перше, я зараз тебе покусаю за те, що ти сам уже вибрав ім'я нашій дитині. По-друге, чого ти вирішив, що буде дівчинка?

— Ну як… сімейне гніздечко я сам збудував, сина вирощую, заборонені печери пройшов сам… Для повного щастя дорфа мені потрібна лише донька.

Орум з усмішкою задоволеної дитини підійшов до дружини, взяв її під руку і повів далі вулицею.

— Ай! Ти чого? — скрикнув несподівано дорф.

— Ну, я ж казала, що укушу, — відповіла Кара.

За черговим напівкруглим будинком парочка звернула праворуч. Ця вулиця вела до їхнього будинку манівцем, але душа раділа, і хотілося довше погуляти. Здавалося, ніщо не зможе зіпсувати чудове закінчення важкого дня, але доля любить начхати на щасливич.

На дорогу, ніби матеріалізувавшись із тіні, вийшли два дорфи в чорних довгих куртках з натягнутими капюшонами. Ох не просто так вони тут з'явилися. Орум легко міг би втекти від них або спробувати надавати по мордах, але він був не сам. А тим часом третій незнайомець перекрив відхід назад.

— Гони грошики, гонщику! — прохрипів той, що стояв сам.

— З якого це дива? — спитав Орум, машинально закриваючи Кару собою.

— Інакше дірочок наробимо в тобі, — посміхнувся той самий дорф, дістаючи з кишені пістолет. Двоє інших дістали ножі-метелики.

— Хлопці, хлопці, не гарячкуйте, зараз все віддам.

Орум відчепив мішечок із золотими монетами від пояса і кинув його на землю, поруч із хрипким.

— Ось гроші, забирайте.

Хрипкий схопив мішечок, зважив рукою, схвально хмикнув.

— Ідемо, — наказав він задоволеним тоном.

— Стривай, — сказав один із тих, хто був із ножем. — Глянь, яка баба в нього. Красуня прямо. Давай побавимося з нею.

Усі троє весело зареготали.

— Хлопці, ви гроші взяли, йдіть, прошу, — спробував Орум вирішити конфлікт мирно.

— Ні, Босий правий, баба що треба. Гріх такою не скористатися.

Орум ще сильніше притулився спиною до Кари, закриваючи її. Вона вся тремтіла.

Потрібно терміново брати ситуацію в свої руки. Орі вихопив з непомітної бокової кишені штанів широкий мисливський ніж.

— Спочатку вам доведеться погратись зі мною.

— Ти диви, який сміливець, — кинув Босий і без попередження кинувся на Орума разом із другим дорфом. Хриплий залишився на своєму місці.

Орум схльоснувся на ножах з обома одразу. Він хоч і був не майстром у таких справах, але зайвих отворів у тілі ворога наробити вмів.

Минуло кілька секунд, а Босому Орум вже встиг полоснути лікоть, а другому встромив ножа в живіт по саму ручку. Тільки він хотів порішити і Босого, як голос десь ліворуч зупинив його.

— Як приємно пахне твоя дружина, — прохрипів дорф у каптурі, обхопивши шию Кари вільною рукою. — Відпусти ножа, поки я не пристрелив її.

Орум слухняно і неквапливо вийняв лезо з живота третього дорфа і кинув його вбік, не забувши перед цим непомітно прокрутити лезо в череві.

Дуло пістолета впритул прилягало до скроні Кари.

— А знаєш, Вжик уже не жилець, знатно ти йому кишки випустив, тому… як заведено у нас у банді… кривднику треба відповісти тією самою монетою.

Хрипкий натиснув на курок.

Орум не встиг навіть крикнути чи ворухнутися. Постріл. У скроні Кари з'явилася маленька червона дірочка. З неї випливав червоний струмінь, що повільно повз до шиї.

— Ні… — з жахом в очах тихо промовив Орум. — Ні, ні…

Несподівано Босий, що стояв поруч, повалив його на землю.

— А за те, що ти мені руку поранив, я позбавлю тебе ока, на згадку…

Орум розплющив око. Подушка під головою була наскрізь мокра, тіло било дрібне тремтіння. Примари минулого проникли у сни дорфа.

— Орі, Орі! Що з тобою? — стурбовано спитала Єлена, що стояла біля ліжка.

— Нічого особливого, просто сон… — тихо відповів дорф, приходячи поступово до тями. Декілька хвилин він просто лежав, дивився в стелю і дуже часто дихав.

— А де я? Останнє, що пам'ятаю, це те, як ми вшивалися від вогнеящірів на вантажівці.

— Не поспішай, герою, я тобі все розповім, але спочатку випий це. Лікар сказав дати тобі цей чудодійний відвар, коли ти оговтаєшся.

Єлена простягла дорфу наполовину повну склянку із зеленою бурдою. Орум залпом випив її.

— Ох і гірка х… — домовити він не встиг, бо знову поринув у неспокійний сон, тільки тепер уже без сновидінь.

Знов прийти до тями дорфу вдалося лише через... він гадки не мав, скільки часу пройшло. Він навіть не знав: ніч зараз чи день. Він не міг цього бачити. Око навідріз відмовлявся глянути на світ. Відчуття було таке, ніби повіку замазали цементом і дали добре засохнути. До того ж, ще й тіло відмовлялося слухатися господаря. Єдине, що дозволялося Оруму — чути все, що творилося навколо.

— Ну і коли цей старий лисий дорф прокинеться? — невесело запитав Ал.