Глава 18 (Найманці)

Чим ближче вантажівка під'їжджала до міста, тим виразніше і голосніше ставало чутно крики. Було й багато інших віддалених звуків: ревіння вогнеящірів, гуркіт гармат, постріли зброї, але саме відчайдушні крики людей, ірні та дорфів змушували тіло покриватися мурашками, а волосся ставати дибки. І не важливо, чуєш ти це вперше, або в сотий раз.

Дерева, що миготіли по боках, стали рідшати, звуки посилювалися, але через нічну темряву і густі крони дерев не було нічого видно далі десяти ліктів. Орум їхав, як то кажуть,  по приладах. Єлена неодноразово вже помічала, що величезний мінус тутешніх машин — відсутність фар.

Черговий горбок. Вантажівку, що летіла на максимальній швидкості, неслабо так похитнуло. Різкий поворот, занос і масивний транспорт вилетів на узлісся.

Орум загальмував, машина почала сильно виляти, але на її шляху стояв гігантський клен. Різкий удар, стовбур дерева залишив глибоку вм'ятину на правому боці кабіни, тим самим заблокувавши двері. Ця екстрена зупинка дала можливість пасажирам озирнутися і прийти до тями. Те, що вони побачили, не обіцяло нічого доброго.

Прямо перед вантажівкою, ліктів за двісті, стояла вежа. Висока, кам'яна, потужна, розвалена і палаюча. Нижня половина вежі була ціла, а ось верхня лежала поряд, на землі. На верхівці тієї частини, що залишилася ціла, сидів вогнеящір. З вантажівки можна було розгледіти лише його чорний хвіст, що звисав із зруйнованої стіни вежі. Судячи з його розмірів, тварюка була разів у п'ять більша за ту, яку Єлена, Орум і Ал убили в пустелі.

Намагаючись не привертати увагу, Орум дуже повільно рушив з місця. Йому не хотілося, щоб вогнеящір помітив їх зараз, тому вантажівка їхала зі швидкістю равлика, дуже повільно віддаляючись від зруйнованої вежі.

Минувши небезпечну ділянку, дорф ударив по газах і помчав у бік другої вежі. Її видно не було, але він дуже сподівався, що споруда ще ціла і там немає вогнеящірів.

На небі в цей час творилося щось неймовірне. Половина небосхилу була чистою, зоряною і з величезною повною Севаною, а ось друга половина була затягнута чорними хмарами, які безперестанку розрізали розчерки блискавок. Тільки зараз найманці помітили, що те, що вони раніше вважали за постріли гармат, насправді був гуркіт грому. Хоча і гармати у цьому також брали участь.

Вантажівка мчала на всіх парах по узліссі, з правого боку від міста, яке зараз страждало. Воно не просто страждало, Авалас горів живцем. Над містом нависла яскрава заграва і смог, який закривав його від нічного неба. Воно страждало і вмирало, як і його жителі. Сотні людей, дорфів та ірні в паніці тікали з міста до лісу. Багато хто був поранений, у когось жахливі опіки покривали все тіло, а деякі з останніх сил тягли на собі родичів, друзів, товаришів, що вмирали. Також серед тих, хто рятувався, було повно стражників і солдатів. Ось вона еліта Змішаної Держави, яка думає лише про те, як урятувати свою дорогоцінну шкуру. У цих втікаючих боягузів ще був шанс врятуватися, а от тих знедолених сміливців, які намагалися чинити опір і допомагати мирному населенню, чекала смерть. Десять, а може й більше, літаючих вогнедишних тварин діяли чітко й організовано, як страшний вірус, що вражає ослаблене тіло.

Основною атакуючою силою були невеликі зелені вогнеящіри. Вулиці та жителі — ось їхні цілі. Вони літали містом, викурювали людей на вулиці, спалювали їх живцем.

Ще троє мали темно-червону луску, і вони вдвічі перевищували розміри перших. Їхньою метою були машини. Тварини знищували всі транспортні засоби, які траплялися їм на очі, тим самим позбавляючи людей можливості виїхати з міста.

Ну і два вогнеящіри, що залишилися, мали чорне забарвлення. І розміри їх справді вражали. Величезні вісники смерті, що зливалися з нічним небом, метою яких були вежі, обладнані гарматами. На щастя, чи ні, але вогнеящіри не знали що з десяти веж, гармати є лише в п’ятьох.

Вдалині з'явилася верхівка другої вежі. Будівля була цілою, і більше того, кожні десять секунд звідти стріляли з гармати у бік житлових кварталів міста. Орум зупинив вантажівку і вискочив із кабіни. Дорф підбіг до дверей кузова і парою точних ударів гайковим ключем (який невідомо звідки з'явився в його руках) відкрив їх. З незрозумілими очима на нього дивилися Ал, Єлена та Шрам. Діна і Кіра, що підійшли, так само здивовано зиркнули на дорфа.

— І чого ми стали? — запитала Єлена.

— Я звичайно не в курсі, можливо, ти хотіла б як завжди симпровізувати і діяти навмання, або може в тебе вже є ідеї, але ось у мене дозрів нормальний план, поки ми добиралися сюди, — невдоволено пробурчав дорф.

— Ну, то давай, викладай, поки від міста ще хоч щось лишилося, — розвів руками Ал.

— Зараз, постривай!

Орум досить спритно, для свого зросту, видерся в кузов і оцінюючи поглянув на гармати. Підійшов до них, покрутив різні гвинтики, посмикав за важелі.

На вигляд, гармати дуже нагадували величезні барабанні пістолети. Довге дуло, яке переходило у здоровий чорний куб на чотирьох колесах. Усередині куба був розміщений барабан із шістьма круглими западинами.

— Отже, новини є хороші та погані. — заволав дорф, намагаючись перекричати стрілянину з вежі. — Гармати робочі, але механізми, що нагрівають снаряди та активують їх, не працюють без кристалів дорфів. У цій тарантайці їх два. І вони мені знадобляться.

— Ага, все ясно. А добрі новини які? — знущально запитав Ал.

— Ми маємо двох вогнених магів, які вручну можуть нагріти їх. — оглушливе ревіння вогнеящірів промайнуло над округою. — Нема коли розжовувати шмарклі! Мені потрібне лише одне, щоб ви виконували все, як я скажу та можливо, у нас з'явиться шанс відбити місто. Ви згодні?

Усі ствердно закивали.

— Давай, наш лисий короткий полководець, мочи!

— Чудово. Розділяємось на три пари.

— Стоп, стоп, стоп… — почала заперечувати Єлена.

— Ні! Жодних стопів! Ви самі погодилися слухатися мене у всьому, так що заткніться та слухайте! Говоритиму швидко і один раз!