Глава десята (Дорм)

Море. Безмежне та величне. Сльози всього світу, зібрані в одній величезній калюжі. Джерело натхнення мрійників. Оселя живих істот та їх смерть. Все це — море.

Якби ця величезна кількість води мала людські емоції, то зараз вона була б у люті.

Біла піна на гребенях гігантських хвиль схожа на слину, що летить з рота людини, яка кричить від злості. А звук, який видають хвилі, розбиваючись об скелі, схожі на гнівні вигуки. І нехай хтось спробує заперечити цій люті — вмить буде розірваний, розчавлений і стертий.

Дорм стояв на краю білої скелі і спостерігав за цим. Кам'яна брила під ногами була настільки високою, що навіть краплі гігантських хвиль, що розбивались об неї, не долітали до хлопця.

Він стояв і дивився в далечінь, туди, де край моря стикався з небом. Воно, на відміну від водної стихії, було спокійним і безхмарним, лише жовтий диск сонця оповитий серпанком і веселка. Її кольори яскраві та чіткі, наче не справжні, намальовані фарбою.

Праворуч беззвучно підійшла жінка. Її довге світле волосся розпатлане через сильний вітер, воно заважає розглянути обличчя незнайомки. Але це й не має значення. Без різниці, хто вона, важливо зовсім інше — вона вагітна.

Жінка в тоненькому білому халаті, з уже немаленьким животом, у якому розвивалося життя, взяла Дорма за руку. Незважаючи на сильний холодний вітер, вологість повітря та легкий одяг, долоня жінки була теплою.

Коли її пальці зіткнулися з пальцями Дорма, він відчув, як спокій і умиротворення опанували його тіло. На обличчі з'явилася блаженна посмішка.

Дорму хотілося, щоб ця мить тривала вічність, але жінка несподівано зробила крок уперед і кинулася вниз, до смертоносних хвиль, захоплюючи хлопця за собою.

Коротка мить польоту, відчуття свободи, ейфорія, і Дорм падає в морську безодню. Вона поглинає тіло та свідомість хлопця без залишку.

Солона вода щипає відкриті очі. Усе нові й нові хвилі розбивають тіло об скелю. Він відчуває, як ламаються його кістки. Бачить, як його кров розчиняється у морській воді. Але йому начхати, бо спокій, який надходив від руки вагітної жінки, не покидав його. І Дорм безмежно вдячний жінці за це.

Лупатого розбудила якась метушня поза наметом. Лежачи в спальнику, і укутавшись вовняною ковдрою, йому було тепло, сухо, комфортно, але незрозумілий рух зовні змусив перервати сновидіння, розплющити очі і вслухатися в нічну тишу. Здалося, чи ні?

Це могло бути що завгодно: миша (хоча яка миша, коли на вулиці снігові кучугури по коліно), черговий обхід (хоча який обхід, їх намет розташовувався далеко від краю військового навчального табору, патрулі тут бували дуже рідко, і то, у своїх справах, а не за обов'язком служби), Боров з його черговою нічною тривогою (хоча який Боров, цей гігант не став би копошитися, він зніс би намет, як ураган).

Всі ці думки здалися Лупатому після сонним маренням, коли ще до ладу незрозуміло, продовження сну це, або вже сувора реальність, але ось трохи закруглене лезо, що тихо і акуратно розрізає тканину намету прям над головою хлопця — гарний такий доказ на користь реальності.

Очі вже давно пристосувалися до темряви намету, тому Дорм не відводив погляду від леза, а руками нишпорив по підлозі, шукаючи зброю. Спис у маленькій оселі дуже заважав, тому зазвичай залишався зовні, а ось метальні дротики були десь тут.

Дорм не витримав, опустив очі. Дротикиків так і не побачив, а ось зі спальника Рудої вже стирчала голова з розпатланим волоссям і рука з пістолетом. Вже як цілий сезон Боров дозволяв дівчині тримати зброю при собі і навчив як доглядати її.

Громогласний постріл. Він ніби пролунав сигналом для решти вогнепальної зброї в навчальному таборі. Почалося формене звалище і божевілля.

Лупатий, Худорба і Руда вибралися зі свого ув'язнення, відкинувши тепер уже труп невідомого ворога з поваленого намету.

Часу шукати, і тим паче натягувати одяг не було, тому в майках, жовтих широких штанях, вовняних шкарпетках і при зброї, трійця стояла по коліна в снігу, у темряві, готова до будь-яких неприємностей. А ці неприємності з усіх боків мчали на них.

Схопивши крайній сталевий дротик з сагайдака, Дорм метнув його в тінь, що біжала на нього.

Після сну м'язи були не особливо в тонусі, тому кидок вийшов неважливим, зброя пролетіла набагато вище за свою мету. Тінь навіть не помітила дротика і вже була в небезпечній близькості до Дорма. Часу, щоб дістати новий дротик чи спис не залишалося, але невже дарма весь цей час Боров робив із кволого хлопчика перекачаного воїна?

Щоб не ризикувати даремно, Дорм просто, як лягає віслюк, тицьнув навмання ногою вперед. Потрапляння в живіт, тінь відлетіла трохи назад, а тим часом з високого блідо-жовтого намету Борова вже з’явилася друга.

Холодна гладка сталь довгастої форми ковзнула в долоню, глибокий вдих, замах, кидок.

Дротик зі свистом пролетів свою необхідну дистанцію і намертво прибив ворога до однієї зі стійок тренувального майданчика. Вістря увійшло трохи лівіше за кадик, у шию. Якби не сіре вбрання, яке було подібне до зимової військової уніформи, і напівмаска, а тепер уже вдалося розглянути нападників, то можна було б побачити криваві міхури на губах і червоні струмки на грудях. Цей бідолаха вже не повоює.

А ось той, якого Дорм штовхнув ногою, вже рвався в атаку. Він майже підібрався до хлопця, щоб спробувати розпорити його своїми двома закругленими ножами, але не добігши трьох кроків, ворог у сірому впав, як підкошений. Руда всадила в нього три кулі. Стріляла вона добре, але так щоб потрапити з одного пострілу по мішені, що біжить, ще й не зачепити товариша, це важко.

Дорм обернувся, щоб знайти, нарешті, і взяти свій спис, але його на секунду застопорила картина, що відкрилася.

Руда холоднокровно розстрілювала ворогів, що бігли на неї. Дівчина безпомилково, кожною кулею, потрапляла в ціль, тільки перезарядка зупиняла її на кілька секунд від нескінченної стрільянини по ворогах.