Глава 15 (Найманці)

Орум повернувся на світанку.

Єлена та інші мандрівники не стали розбивати табір, тож довелося ночувати в машинах. Було незручно, всі були на нервах, майже не спали. Хоча ні — Локус дрих, як немовля, періодично встаючи, щоб відпити пару ковтків із бочки з вином.

Коли до появи сонця на небосхилі залишалися лічені хвилини, перед лобовим склом одного з фургонів виник Орум. Він був стомлений, напружений і в сажі.

— Ну що, які новини? — одразу накинувся Ал на дорфа, вискочивши з машини.

— Погані. Дайте води.

Сар негайно простягнув флягу.

— Ну, викладай, що там трапилося?

— Вогнеящіри! — видихнув дорф після затяжного ковтка й знову приклався до фляги.

— Вогнеящіри зруйнували село, заснували там свою колонію і тепер вирощують людей, як худобу? — ляпнув Ал, при цьому його вираз обличчя на останньому слові чітко показував: я сам в шоці від того, яку нісенітницю несе мій рот.

— Та постривай ти, не лізь поперед дорфа до майстерні! Зараз усе дізнаєшся, гумористе, — Орі втретє відпив із фляги й тільки тоді почав розповідь. — Значить так. Ось що мені вдалося дізнатися після ночі спостереження й шастання по кущах. На село напали вогнеящіри. Напали дні два чи три тому. За моїми прикидками, їх було троє. Дуже здорові та зрілі. Вони повністю спалили все село й зжерли майже всіх жителів. Тих, кого не дожерли, залишили вмирати просто на місці. На жаль, я не знайшов живих.

— А вогнеящіри ще там? — не витримав товстун Влас.

— Ні. Вони зробили свою справу й полетіли.

— Тобто ми можемо спокійно проїхати? — Ал поставив запитання, яке хотіли поставити всі в цей момент.

— В принципі, так! Але ці особини дорослі, отже, літають дуже швидко. І якщо вони засіли десь неподалік цього села, то скуштувати свіжого м'яса прилетять за хвилину, враховуючи їхню швидкість і розмах крил.

— У них такий гарний нюх, що вони здалеку вчують здобич? — Влас починав нервувати.

— Швидше, слух. Бо якби нюх — вони б уже давно на нас напали. Ми зійшли з теми. Це все «якби» та «якби». Я вважаю, що можна зараз спробувати швидко проскочити село: за всю ніч я навіть їхньої тіні там не бачив.

— Якби вони хотіли нас з'їсти, вже давно б це зробили, — вставив свій золотий Калеб, пильно вдивляючись кудись у небо. — Та й навіщо їм взагалі нападати на нас?!

— Ну що ж, тоді не будемо гаяти часу! Сідаємо по машинах, їдемо акуратно, при першій небезпеці — педаль газу в підлогу й мчимося звідси на всіх парах! — підбила підсумок Єлена.

Не бажаючи більше провести тут і секунди, всі завантажилися в машини. Втомлений і вимотаний дорф завалився на заднє сидіння поруч із Калебом і миттєво вирубився.

Єлена завела двигун і приготувалася рушити, як раптом, наче грім серед ясного неба, пролунав протяжний гудок одного з фургонів.

— Що таке? — прокричала дівчина, висунувши голову у вікно.

— Локус пропав! — стривожено вигукнув Сар.

— Тобто, як?

— Ну от так! Коли я виліз назустріч дорфу, він спав у салоні. А зараз його тут немає!

— Може, він у кущі пішов полегшитись?

— Виключено! Він випив пів бочки за ніч! Анестезія цілителів і те слабше діє на людей. Він би без руху провалявся до обіду! Він зник!

— Ну що за халепа?! — Єлена сказала це вже в салоні машини, засунувши голову назад.

— І куди він випарувався? — запитання вже пролунало від Ала. — Тепер доведеться шукати його по лісі, де можуть шастати вогнеящіри. От п'яндига.

Єлена заглушила двигун. Відчинила двері. Висунула одну ногу, другу... Не встигнувши до кінця висунути другу, вона миттю повернула обидві кінцівки назад і зачинила двері.

— Ви знущаєтеся? — голосно вигукнула дівчина риторичне запитання.

— Що ще? — нервово спитав Ал.

— Зараз почуєш.

Тепер цей звук почули усі. І кожен чудово знав, що це за звук. Рев дорослого вогнеящіра важко сплутати з чимось ще.

— Тисни! Тисни! Він прямо над нами, — заволав Ал.

Єлену двічі просити не треба. Машина миттю рвонула з місця, продираючись крізь лісову хащу, фургони мчали слідом. Пару разів легковушка зачепила боком і краєм переднього бампера найближчі дерева, але це не смертельно. А от бути зіжраними вогнеящірами — навіть дуже смертельно.

Дорога. Єлена крутонула кермо, машина вискочила на ґрунтову дорогу, трохи заносів і ось уже три транспортні засоби мчали до зруйнованого села.

— Матір вашу!? Що за перегони? — Орум подав голос тільки зараз, прокинувшись від того, що вдарився головою об двері.

Згори долинув ще один рик. А наступної секунди, ліктях у сорока попереду, крони дерев спалахнули яскравим полум'ям.

— Вогнеящір?! — заволав дорф.

— Ні, ти що! Це твоя матуся, — нервово кинув Ал.

— Заткніться!

Єлена розуміла, що треба щось зробити. Вогнеящір знав, де вони їдуть. А вони знали, де летить вогнеящір. Ще кулька хвилин — і машини виїдуть до зруйнованого села. А там відкритий простір та вірна смерть. На підтвердження цього у парі ліктів над капотом зненацька з'явилися лускаті лапи. Добре, що ця тварюка не знала розміри машини і не змогла дістати до даху. Лапи зникли. Гучні помахи крил заглушали ревіння двигунів.